Зміна на позиції виснажує. Не так, як тривала пробіжка чи марш-кидок, а непомітно. Особливо коли треба копати, а копати треба завжди, бо позицію для тебе не обладнає і не відремонтує ніхто.

Поступово розсереджується увага, слух стає менш гострим, рухи неточними, а в голові, замість роботи, з'являється думка: "Відстояти ще півтори години і спати".

Читайте також: Українська армія: що змінилось до 26-ї річниці Незалежності

І от по рації передають, що йде зміна. Збираєшся, обмінюєшся з ними новинами, бажаєш вдалого чергування. І, навісивши на себе своє барахло, яке важить вдвічі більше, ніж на початку зміни, довго-довго у темряві накопаними лабіринтами, спотикаючись на перепадах висоти, продираючись крізь бур'яни, що лізуть в обличчя, пригинаючись під перекритими ділянками, бажаючи доброї ночі бійцям на сусідніх позиціях, йдеш на відпочинок. Тебе проводжають ворожі трасери, іноді воги, але то вже не твоя турбота. Відстежує, звідки вони працюють, дає їм отвєтку, спостерігає, слухає, коригує - вже наступна зміна.

Отак ідеш - і рано чи пізно доходиш до "свого" повороту. Проходиш ще трошки і бачиш слабеньке світло. Це бліндаж, в якому ми спимо після роботи. Він просторий і добре обладнаний, це найбезпечніше місце на всій великій позиції.

Читайте також: Доба в АТО: Російсько-окупаційні угруповання майже удвічі збільшили кількість обстрілів, поранено 5 військових ЗСУ

Як же класно нарешті зайти у нього, відкласти зброю, скинути рюкзак, зняти бронік і каску! Одразу стає легко-легко. Далі - попити водички і спати. У нас там дерев'яні двоярусні нари з матрасами, спиться на них солодко і міцно, як ніде, "не розбудиш з гармати" - це, виявляється, не метафора.

Мабуть, до кінця життя, почувши фразу про світло в кінці тунелю, я згадуватиму цей поворот зі слабеньким світлом у самому кінці.