Песимізм – це розкіш, яку євреї дозволити собі не можуть. Ці слова легендарної прем’єрки Ізраїлю (нашої землячки-киянки) Голди Меїр як ніколи актуальні сьогодні для нас, українців. Адже попри все наша країна – це суспільство з неймовірною жагою змінюватися і рухатися вперед, у майбутнє. Таку думку висловив у своєму блозі на сайті "Новое время" банкір Андрій Пишний.

Так, для апатії і рефлексій на тему «виїхати-лишитися» завжди можна знайти причини. І скажу більше, вони завжди будуть. Ми тут не відкриваємо якийсь космос чи ще один закон термодинаміки. Глобальна міграція зі сходу на захід – процес постійний. З найдавніших часів (велике переселення народів) і до наших днів. Навіть у рамках того, цивілізованого, заможного світу – країн так званого «золотого мільярда». Хоча, можливо, це якийсь ще не розкритий вселенський закон, який полягає в тому, що рухаючись зі сходу на захід, люди неначе рухаються за сонцем і тим самим отримують більше снаги на продуктивну працю, створюють більш стійкі економічні та соціальні системи, ефективнішу комунікацію з отримання, передачі і застосування знань. Факт лишається фактом – Захід не був завжди багатим. Центр світового багатства та знань так само крізь віки рухався з Китаю, Індії, Месопотамії та Близького Сходу на захід – через Єгипет, Грецію, Рим, далі на північ Європи і в Північну Америку і через Тихий океан в Японію. Та це тема досліджень для науковців. Я ж пропоную повернутись у сучасність.

Уже згаданий мною Ізраїль є лідером з інновацій – за часткою ВВП на дослідження та нові наукові розробки. Проте більшість інноваторів – експати, тобто ізраїльські заробітчани, трудові мігранти, які свого часу виїхали до Кремнієвої долини, а потім повернулися і відкрили свої проекти в краї обітованім, на своїй батьківщині. Тобто міграція умів – це не односторонній процес, а колообіг мізків. Щось подібне до Ізраїлю пережили за останні 10 років Китай, Індія, Тайвань.

Читайте також: Ще один різновид "морального божевілля" повертається в Україну?

У ЄС, наприклад, так само дуже висока мобільність трудових ресурсів. Чому сьогодні багато українців робітничих спеціальностей їдуть до Польщі? Тому що поляки поїхали працювати в Британію, Німеччину, Бельгію, Норвегію, Ірландію, бо там заробіток більший. У свою чергу для наших працівників вигідна Польща або Чехія, бо порівняно з українськими підприємствами там вищі зарплати і стандарти роботи.

Добре це чи погано? В короткостроковій перспективі – це виклик, бо ми втрачаємо трудові ресурси. Стратегічно – це виграш, тому що вільна конкуренція змусить і вже змушує заворушитись український бізнес, в тому числі в стандартах оплати праці. Переходити на погодинну оплату і виходити з тіні, підвищувати комфортність умов роботи. Бо тепер більшість наших заробітчан працюють легально і в значно кращих умовах, ніж в українських реаліях.

При цьому 90% і українських, і польських експатів не втрачають свого громадянства. Вони є резидентами України і Польщі відповідно, а відтак найбільшими інвесторами в економіки своїх країн. Просто працюють в іншій країні, одружуються в третій, дітей народжують в четвертій, а навчають їх у п’ятій. Тому сьогодні питання «їхати-лишатися», як на мене, є анахронізмом часів залізної завіси та Берлінського муру. Можна і їхати, і лишатися, і їхати, і знову повертатися, і знову їхати або лишатися…

За останніми дослідженнями майже половина поляків готова і хоче виїхати на заробітки закордон. Ще 22% готові за певних умов. І лише третина сказали, що не виїдуть за жодних умов. У Чехії готові виїхати 55%. 

Тепер візьмемо показники наших досліджень. Ось останнє. Опитування проводили в період 15-24 червня Research&Branding Group. Третина українців (33%) готові назавжди виїхати за кордон. Сумно? Безперечно. Але дивимося далі – не готові до такого кроку і хочуть жити в Україні майже 56%. Порівняймо з польською третиною нізащо «невиїзних».

Читайте також: "Моя хата скраю" як головний ресурс України

Мене надихають наші хлопці на фронті, мене надихають наші паралімпійці, наші митці, наші ІТ-фахівці, громадські активісти, а найбільше звичайні українці, які чи то знайшли себе у міжнародних й іноземних компаніях і працюють за кордоном, чи то відкрили власну справу і попри все будують тут своє майбутнє.

Я пишаюсь і лишаюсь. Лишаюсь не для того, щоб чекати світанку. А щоб разом з тими, хто, попри все, вірить в нашу країну, наближає цей світанок. Ми знайдемо відповідь. Обов'язково знайдемо. Вона вже готова, але про це трохи згодом. 

Знаю точно, що таких мільйони, що для нас песимізм – розкіш. І ця розкіш не для нас. Тим більше, напередодні дня народження нашої країни.

Зі святом!