Школу щоліта фарбували. Було в цьому щось від сільських хат, які щорічно білили й мазали, не так із практичних міркувань, як із міркувань суто естетичних – треба мазати й білити, тому що так треба, так годиться. Ось і шкільні коридори фарбували довгими літніми ранками, не особливо зважаючи на їхній, коридорів, стан. Просто так потрібно, влітку потрібно фарбувати шкільні коридори.

І, вбігаючи наприкінці серпня в лунке й порожнє приміщення школи, насамперед ти ловив саме цей густий щемкий запах – запах теплої фарби, запах ранньої осені. Шари фарби наростали на долівці та підвіконнях, коли-небудь за ними можна буде відтворювати історію, вираховувати роки, проведені за цими партами, при цих вікнах, а поки що вони гостро пахнули, й ти мимоволі згадував, що осінь лише починається, що попереду новий навчальний рік, і стільки всього вміщається в це означення – новий навчальний рік: цілий рік навчання, цілий рік дорослішання, цілий перебування в шкільних коридорах, де свіжа фарба, покладена цього літа, буде зачовгуватися збитим дитячим взуттям, і так до наступного літа, коли підлогу знову доведеться фарбувати, як і щороку, як і завжди.

Читайте також: Какой должна быть школа будущего

Що було, крім запахів і теплого повітря в коридорах? На початку вересня було особливе відчуття часу. Його важко було окреслити й структурувати. Це напередодні свят чи в останні весняні дні час рахується уважно та прискіпливо - скільки ще годин лишилось до початку літа, себто до початку щастя. А у вересні час видається безкінечною даністю, й рахувати його немає жодного сенсу – у вересні він лише починається, у вересні починається навчальний рік, і навіть думати не хочеться про те, коли і чим він завершиться.

У вересні, особливо на його початку, час на якусь мить – на якусь дуже коротку мить – застигав і не рухався, і літо відчувалось ще так предметно, на дотик, на смак, воно було ось тут, поруч із тобою, в цих коридорах, за цими вікнами, його можна було торкнутись рукою, його можна було вдихнути на повні груди. Воно ще нікуди не відходило, воно не могло просто так взяти й зникнути, нічого насправді не змінювалось, просто починались заняття, починався навчальний рік, а так все, як і раніше – теплий пісок, суха трава, високе, вибілене спекою небо.

Але потому час здригався, ніби риба на річковому дні, й починав собі рухатися, і літнє повітря змішувалося з повітрям осені – свіжим і тривожним, в якому поступово розчинялись тепло й серпнева сухість. У вересні ти дивився за шкільне вікно, бачив там дерева, що остигали з літа, міняючись у барвах та звучанні, й усе навчання цілого року супроводжувалося входженням в осінь, в її присмерк і затемнення, в її сонце, якого ставало все менше, в її вітер, що ставав усе пронизливішим.

Читайте також: Порошенко сделал пугающее признание

Початок вересня насправді – час найбільш радісний і найбільш трагічний. Він нагадує про нескінченність повітряного потоку, про невичерпні запаси часу, відміряні для нас небесами. Все лише починається, все ще попереду. Але, разом із тим, ти відчуваєш, як мало в цьому потоці тепла, яке воно зникоме й нетривке – ще кілька тижнів, всього лише кілька тижнів і все наповниться дощами, і все розкисне в небесній волозі, і триватиме це, за великим рахунком, аж до наступної весни, і усвідомлювати це вже у вересні особливо гірко й солодко.

Хоча, в шкільному віці, такими категоріями, ясна річ, не оперуєш. В шкільному віці ти забігаєш з вулиці до свого класу, вдихаєш запаморочливий запах школи, від якого встиг за ці три місяці відвикнути, падаєш на своє місце, дістаєш підручники й починається твоє навчання. Хіба що іноді, час від часу, дивишся за вікно, спостерігаєш за деревами, бачиш, як вони змінюються, відчуваєш, що змінюєшся разом із ними.