Колись перший секретар ЦК КП України Петро Юхимович Шелест написав (чи йому написали) книжку "Україно наша радянська". Одразу ж за давньою малоросійською традицією до Москви пішов потік доносів. Як там у Пушкіна: "Донос на гетмана-злодея царю Петру от Кочубея…", пише для "Тижня" Ігор Лосєв

Звісно, звинувачували в "УБН" – "українському буржуазному націоналізмі", ідеалізації реакційної української минувшини, а найпильніші радили московським цензорам прочитати назву книжки за першими літерами й тоді виходило взагалі жахливе – "УНР". Проте Шелест написав правду, Україна тоді справді була радянською, дуже радянською…

Якби сьогодні хтось вирішив написати щось узагальнювальне про Україну, то, напевно, назва так би й звучала "Україно наша феодальна…", адже закономірно-парадоксальним чином у промислову епоху тут відродилося надзвичайно багато архетипів східноєвропейського феодалізму вже з новим культурно-соціальним антуражем. Значною мірою це наслідок неподоланої радянщини, адже СРСР ніс багато феодальних рис азійського типу: деспотизм центральної влади, система "удільних князів" – перших секретарів ("персеків", як їх тоді називали), гранична забюрократизованість і на цьому тлі велика роль людей-посередників, які добре орієнтувалися в лабіринтах влади й могли "розрулити" бюрократичний глухий кут завдяки особистим зв’язкам (у СРСР побутувало багатозначне поняття "блат"), антагонізм між верхівкою та низами й погана комунікація між ними тощо.

У сучасній Україні все це збереглося під іншими назвами плюс додалося дещо нове, але також із виразними феодальними ознаками. Тут діє не закон, а воля олігархічних фінансово-промислових груп, що вкорінені в суспільстві та мають свої розгалужені системи корупційної, інформаційної, псевдоправової та політичної підтримки. Офіційна влада де-факто виступає комітетом з управління справами олігархів різного рівня й афільованої з ними вищої бюрократії. Ця влада покликана узгоджувати інтереси різних груп олігархату і встановлювати певний баланс між ними.

Читайте також: Потреба деолігархізації: в чому небезпека олігархічної економіки

Різні загони олігархів через квотно-партійну кадрову політику отримують ті чи інші райони, області, галузі в "кормлєніє", як за часів феодальних монархій. Звісно, говорити про якусь прозорість тут не випадає… Це паралельна система громадського і державного життя їх, сказати б, справжній внутрішній зміст.

Головними елементами механізму узгодження інтересів у межах феодально-партійної "демократії" виступають "договорняки". На поверхні це проявляється в розподілі посад, коли політологи починають з’ясовувати, який чиновник якому олігархові належить. Однією з найсуттєвіших ознак усіх цих процесів виступає їхня принципова непублічність. Незалежно від партійності, від перебування у владі чи в опозиції, верхівка добре усвідомлює свою корпоративно-касову спільність й особливий статус у суспільстві "по ту сторону добра і зла", по той бік закону…

Це віддзеркалюється у формі витворення для себе позазаконних практик правозастосування. Згадаймо численних діячів на кшталт Онищенка, Клюєва, Насірова та інших (ім’я їм – легіон), які мають імунітет від карної відповідальності. Йдеться, звісно, не про депутатський імунітет, а про значно ширший. І хоча формально він ніде не прописаний, але є доволі потужним, його правоохоронним органам не подолати навіть тоді, коли вони мають таке бажання. Це насамперед могутня кастова солідарність, що височіє над будь-якими політично-ідеологічними бар’єрами, інколи змушуючи людей із верхівки заплющувати очі навіть на ідеологічних ворогів. Тому, приміром, протистояння у Верховній Раді незрідка нагадує атракціон народів російської Півночі, що називається "боротьба двох нанайців", коли тубільці жорстоко б’ють одне одного, а потім виявляється, що під двома "кухлянками" (національний одяг північних народів) приховувалася лише одна людина, що воювала сама проти себе…

У гіршому разі привілейованих винуватців, навіть якщо вони скоїли загально-кримінальний злочин, можуть налякати, закидати болотом у ЗМІ, змусити втекти за кордон, проте до реального покарання справа здебільшого не доходить.

Читайте також: Кентавр бізнесу та влади – в чому його небезпека

Всі ці обставини яскраво виявляються, наприклад у зв’язку зі скоєнням українськими новітніми "патриціями" чи їхніми дітьми-мажорами ДТП, що негайно набуває вимушеного розголосу через специфіку злочину. За рідкісними винятками ніякої відповідальності вони не несуть (усупереч чітким приписам закону), хіба що суто символічну вряди-годи… Одна журналістка навіть вигадала для цієї публіки спеціальну категорію – "VIP- порушники". Себто такі порушники, на яких закон не поширюється (суто феодальний привілей) і для яких де-факто існує окрема система судочинства.

Але навіть із нею "патриції" часто-густо не бажають мати справу. Навіщо себе обтяжувати? Спецправосуддя олігархічно-феодальної України нагадує радянську систему номенклатурних особливих закладів: спецлікарні, спецмагазини, спецсанаторії, дитячі садки для спецдітей тощо. Хоча формально нічого цього в СРСР не було.

Олігарх Петро Димінський (власник футбольного клубу "Карпати" й телеканалу ZIK) скоївши ДТП зі смертю жінки, сів на приватний літак і чкурнув до Женеви у Швейцарії. "Гвардійці" Юрія Луценка в ефірах щось розгублено бурмотять… Це ж треба, така неповага до "дружнього" правосуддя…

Сумнівно, що відповість син нардепа Нестора Шуфрича, який також скоїв ДТП із важкими наслідками.

Отже, існують дві окремі системи судочинства, для верхівки й "бидла", як у феодальні часи, коли ідальго, герцога, барона не могли судити так само, як селянина чи ремісника. Спеціальне правосуддя існувало для осіб духовного звання: кардиналів, єпископів, абатів тощо. Однак там усі ці особливості були законно-публічними. У нинішній Україні принцип рівності громадян перед законом на практиці ніяк не забезпечується. Українці разюче нерівні перед законом. Таким чином, Україна після всіх Майданів не виконала одне з головних завдань буржуазної антифеодальної революції, а це означає, що вона в неї ще попереду й обов’язково має статися.