Давно відомо з досвіду багатьох країн, що злиття бізнесу й державної влади в такого собі кентавра чи сплетіння їх у справжнього спрута не є добрим для суспільства.

Коли підприємець, залишаючись при своїх справах, стає високопосадовцем, він постійно відчуває спокусу використовувати державні важелі в інтересах особистого чи групового збагачення. Конфлікт інтересів тут закладено від самого початку. А в Україні навіть ніякого конфлікту немає. Як показує практика, суперечності між державним і бізнесовим тут завжди вирішуються на користь останнього.

І це так очевидно, що в Україні тільки ледачий не казав про необхідність відокремлення бізнесу від влади, про те, що державний діяч не повинен бути підприємцем, а підприємець, вступаючи на державну службу, має забути про бізнес. Однак протягом усіх років незалежності цю здорову ідею ніяк не вдається втілити в життя, й не лише тоді, коли при владі перебуває "акула великого капіталу"... Це як із депутатською недоторканністю: майже всі партії на всіх виборах клянуться її скасувати, а потрапивши до залу засідань Верховної Ради, негайно про обіцяне забувають.

Читайте також: У полоні корисливих або ж вузьких партійних інтересів. Що варто затямити політикам

Нині єдиний політично-бізнесово-владний комплекс в Україні потужний як ніколи. Згідно із соковитим висловом Леоніда Кравчука від 11 січня 2017 року, "на жаль, влада, як і раніше, продовжує спати в одному ліжку з бізнесом. Причому сплять із любові й розлучатися не збираються. Поки бізнес не буде відділений від влади, порядку в країні не буде". Справді, не буде, та й перспектив таких поки що немає, адже все починається з найвищої "гори". Досить полічити нещодавно відкриті магазини ROSHEN. На відміну від решти галузей української економіки в них усе гаразд, жодної кризи, навпаки, бурхливе зростання. Звісно, йдеться не тільки про першу особу, є чимало інших зацікавлених від гори до низу.

Хоча українське законодавство забороняє президентові, прем'єру, міністрам, народним депутатам, державним службовцям вести бізнес, насправді мало хто із цієї публіки ним не володіє... Принаймні е-декларації переконливо показали: явна більшість або має його, або є крадіями й хабарниками, що ще гірше, ніж утримувати незаконний бізнес. А коли це не так, то звідки в них стільки готівки вдома? Причому вони ж самі його майже добровільно задекларували...

Небезпека комплексу, який можна назвати "владобізнесом", проявилась у прикрозвісному демарші Віктора Пінчука, котрий сам є доволі цікавою, як тепер модно казати, "гібридною" постаттю, бо ж відразу виникає запитання, хто є справжнім власником його капіталів: він сам чи колишній президент?.. І хто реально стоїть за статтею Пінчука в американській газеті з ідеями капітуляції України? Чи не означає це, що "владобізнес" в особі окремих олігархів прагне самостійно, без суспільства, вирішувати долю нації та держави? Бізнесово-політичний спрут є дуже небезпечним для суверенітету держави, бо його ділові інтереси може використовувати іноземна потуга з метою підштовхування України до капітуляції.

Незайве запитати: а чи став би пан Пінчук тим, ким він став, якби не родинні зв'язки з Леонідом Кучмою? До речі, що стосується Росії, то там визнають: більшість їхніх олігархів, коли не всі, – це зовсім не продукт вільної конкуренції, а люди, котрим найвищі бюрократи й політики дозволили взяти під контроль певні сегменти державної власності задля створення того ж таки політично-бізнесового спрута... Генеалогія російських олігархів дуже добре відома нинішнім хазяям Кремля, тому Володимир Путін із таким обуренням сприйняв вербальний заколот Михайла Ходорковского, колишнього комсомольського функціонера, та аж ніяк не Генрі Форда...

Путін, який сам брав участь у цих процесах на посаді заступника пітерського мера Собчака, був здивований і вражений особливо нахабним цинізмом "борця з корупцією" Ходорковского, який нічого не зробив із нуля й отримав свою частку нафтової промисловості колишнього СРСР... Отримав "по понятіям" і раптом на "понятія" демонстративно начхав. Так, в Україні була своя специфіка, але загалом усе в період великої приватизації діялося приблизно за аналогічними схемами.

Читайте також: Потреба деолігархізації: в чому небезпека олігархічної економіки

Паралельно з розподілом державного майна відбувалося "роздержавлення" влади олігархічними угрупованнями. Наявність бізнесових інтересів та зв'язків у політиків України полегшує Росії гібридну війну на наших теренах.

Стаття Пінчука в американській газеті – це зойк тих ділків, які навіть ціною втрат цілої України не хочуть зазнавати особистих бізнесових збитків через збройний опір України агресорові. Однак чимало підприємців у нас глибоко вмонтовані в політичну систему держави, яку постійно використовують з особистою метою. Саме через їхні інтереси та оборудки можна впливати на державний апарат, на вищу владу та найважливіші, національного рівня рішення.

Без руйнації кентавра нормальний розвиток економіки, політики, соціальної сфери України неможливий. Політика більше не може виступати найприбутковішим бізнесом у нашій державі.

Ігор ЛОСЄВ, "Тиждень"