Прочитала "Трощу" Василя Шкляра.

Що б там не писали й не говорили високі інтелектуали й прихильники альтернативи, але цей роман, можливо, таки найвдаліший у Шкляра. Це дуже якісна масова література, тримає в напрузі достоту так, як і "Діти Арбату" Анатолія Рибакова – був такий голосний роман про сталінізм у часи перебудови.

Читайте також: "Треба починати з Києва": відомий письменник розповів, як Україні перемогти проросійських сепаратистів

Історична розповідь про останні бої УПА переплітається зі драматичною колізією про зраду, окремі епізоди – яскраві зразки бойовика, без любовної історії також не обійшлося. Еротики практично немає, один раз зустрілася "циця".

Щоправда, двічі згадано полковника, якому ніхто не пише, – помилка редактора, як і пакетики й обгортки, які наприкінці 1970-их вітер розносить по скверу. Не було тоді ні пакетиків, ні обгорток, принаймні пакети всі були багаторазового використання.

Читайте також: Притча про чобіт. Деокупація та російська література

Шкода, що Шкляр так мало поцінований у нашому суспільстві, передусім маю на увазі кіношників, що знімають казна-що.

Приємно вразила мова – Шкляр таки опанував галицизми, дуже природні діалоги, без фольклору також не обійшлося: "Вітер трощу гойдає, чайка гніздечко звиває..." Поетична ми нація. І нема на те ради.