«Тільки щоб малюк заворушився, тільки щоб малюк заворушився, щоб все було добре» - йду попри велику білу церкву і вже як мантру, а не молитву, повторюю я в голові.

Очікування і влізання в жовті добиті і смердючі автобусики – це акт приниження людської гідності, від якого, будучи у культурній столиці України, ти не можеш втекти. Хіба у таксі, яке невідомо чи приїде, або ж у власну машину, до якої не знати коли допрацюєшся.

Я йду пішки, поки можу – тим більше сьогодні така гарна погода – поки повз мене проїжджають довгі автобуси, напхані чорними куртками без лиць. Але, на жаль, непомітно для сидячих в маршрутках, проте від того не менш вагітній мені, марш-кидок навіть у кілька кілометрів долати важко.

Тому я ризикую і на одній із зупинок застрибую на останню сходинку облупленого жовтого монстра. Всередині більш-менш вільно і я чую свіже повітря із великої дверної шпарини.

Наступна зупинка. Бабуся – жіночка років 60-ти із голубим шаликом і в світлому жакеті – пропускає через ці ж двері свою онуку із голубим, як її шалик, шкільним портфелем, заходить сама. Позаду їх ще обіймає, вхопившивсь за поручні і втримуючись на останній сходинці, хлопець. Я опиняюсь затиснена в одному стаді зі смердючим чоловіком, років 50-ти, довговією красунькою, яка голосно повідомляє комусь по телефону, що запізнюється на 15 хвилин...

Поворот автобуса. Удар в живіт:

- Пані, та я вагітна! – в моєму крику образа за всі неуступлені мені місця, злість на всі пофігістичні лиця червонопиких мужланів, що пересуваються львівськими маршрутками.

В мене починається тремор, очі стають мокрими попри всі мої старання стриматись. В ту ж мить три молоді особи – не бачу хто, бо все розпливається – різко підводяться і поступаються мені місцем. Навколо мене появляється вільний простір і, здається, всім так само страшно, як і мені.

Через руки-ноги-тіла інших я доходжу до найближчого крісла:

- Як та дівчина закричала, я думав, в мене серце стане – над головою висить хлопець-підліток, який перед цим сидів на тепер моєму тимчасовому острівці безпеки.

Я картаю себе, що не слухаю чоловіка, і їжджу в маршрутках замість таксі, що не вийшла, коли запхались люди у вічно безрозмірний й гумовий автобус, що голосно не вимагала особливої обережності чи окремого сидячого місця для себе… Що ношу куртку, в якій не видно, що я вагітна…

Виходжу одразу ж на наступній зупинці. Різкого болю у животі чи ще якихось зловіщих ознак, здається, немає. Намагаюсь сама себе заспокоїти. Вдивляюсь у романтично-рожевий захід сонця, що відблискує на куполах церкви. Вдих-видих. Вдих-видих…

Я не знаю, коли зміниться щось в цих транспортних знущаннях. Надіюсь, це не доведеться робити тим, які зараз сидять у животах. Вдих-видих...