Зверну увагу на певну нелогічність нашого в Україні конституційного процесу.

Суб‘єктами ініціювання конституційного законопроекту є лише два спеціальні суб’єкти: президент України або не менше 150 народних депутатів України (стаття 154). Водночас, щоб отримати висновок Конституційного Суду України, звернення з цього приводу чомусь робить Верховна Рада України (як державний орган) після голосування постанови. Подібні повноваження містяться в статті 148 Закону України "Про Регламент Верховної Ради України".

Але, як відомо, в силу положень частини другої статті 85 Конституції України повноваження парламенту є конституційно окресленими і будь-якому розширенню, навіть на рівні закону, не підлягають. Ні частина перша статті 85, ні будь-яка інша норма Основного Закону не наділяють Верховну Раду України повноваженнями приймати рішення (постанову) про звернення до Конституційного Суду України для висновку на конституційний законопроект президента України чи не менше, ніж 150 народних депутатів України. 

Читайте також: Закон і порядок, а не або закон, або порядок

Це є неправильним, коли від політичної волі державного органу і голосування за рішення не менше, ніж 226 народних депутатів України, залежатиме можливість звернення – для надання Конституційним Судом України висновку на конституційний законопроект, зареєстрований у парламенті належним спеціальним суб‘єктом.

На мою думку, Закон України "Про Регламент Верховної Ради України" має передбачати іншу норму, за якою, в разі надходження до Верховної Ради України конституційного законопроекту від належного суб‘єкта, такий проект має невідкладно направлятися головою Верховної Ради України до Конституційного Суду України. І подібна функція очільника парламенту в цьому процесі має зводитися, грубо кажучи, до технічної функції кур‘єра.

Запропонований мною підхід принаймні не суперечитиме Конституції України й не нівелюватиме права суб‘єкта ініціювання конституційного законопроекту на гарантований розгляд такого проекту в парламенті (за наявності, звісно, позитивного висновку Конституційного Суду України).

Читайте також: Замість скасування недоторканності нардепів – обмеження депутатського імунітету

Точно так само не розумію, з якого це дива конституційна гарантія суб‘єкта права законодавчої ініціативи (щодо подання звичайного законопроекту) в парламенті має залежати від факту включення законопроекту до порядку денного сесії не менш як 226 голосами народних депутатів України. А якщо парламент не включить законопроект до порядку денного сесії? І чому це 226 депутатів мають вирішувати: розглядати їм законопроект одного депутата чи таке право депутата є фікцією? Особливо це є показовим для реалізації права законодавчої ініціативи представниками парламентської опозиції.

Цілком очевидно, що складником цього конкретного правовідношення є право належного суб’єкта ініціювати законопроект у парламенті, якому кореспондує зобов‘язання парламенту обов’язково розглянути (але не обов‘язково – ухвалити!) поданий законопроект. Тож усі зареєстровані суб‘єктами законопроекти за певними об‘єктивними критеріями, наприклад, хронологічними, мають розглядатися парламентом, і за результатами розгляду прийматися позитивні чи негативні рішення. Безумовно, законопроект, визначений президентом України як невідкладний (частина друга статті 93 Конституції України), має розглядатися невідкладно. Точно так само в першочерговому порядку має бути пріоритет щодо розгляду кадрових, бюджетних питань, реалізації контрольної парламентської функції.