На днях дві поважні соціологічні інституції - SOCIS та Центр Разумкова - оприлюднили свіжі електоральні уподобання українців.

Загалом картинка електоральних симпатій співвітчизників не надто відрізняються від попередніх, окрім одного феномену – президентського рейтингу Вакарчука. Згідно з замірами Центру Разумкова за лідера гурту «Океан Ельзи» на президентських виборах проголосували б 6,6% виборців, згідно з даними «Соціса» - 9,4%. І хоча цифри відрізняються майже в півтора рази, загальна тенденція очевидна: все більше виборців шукають політичного лідера поза політикою.

Втім виборці втомились від політикуму та політики не тільки в Україні. Це явище цілком вписується в глобальний тренд недовіри вже не тільки і не стільки до окремих партій та політиків, а політикуму як такого, найяскравішим проявом якого стала перемога Дональда Трампа на президентських виборах в США.

Читайте також: Дещо про соціологію в Україні

Інший приклад. Щоразу у виборах депутатів Європарламенту бере участь все менше громадян Євросоюзу: останній раз більше половини виборців (56,7%) прийшли на виборчі дільниці ЄС в далекому 1994 році, в 2014-му їх було лише 42,5%. Втім якщо в масштабі ЄС така байдужість виборців має наслідком лише повільну та малопомітну демократичну делегітимізацію єдиного представницького органу Євросоюзу, то в окремих державах розчарування політикою часто виводить на політичну сцену відвертих популістів. Уособлення тріумфу останніх - Беппе Ґрілло, італійський комік, засновник та лідер «Руху 5 зірок» (Movimento 5 Stelle), який на останніх виборах (2013 р.) до обох палат італійського, а наступного (2014) року і європейського парламентів отримала від 20 до 25% голосів італійських виборців, які прийшли на виборчі дільниці. Інший яскравий приклад – епатажний Йон Ґнарр, ісландський актор і комік, мер Рейк’явіка у 2010-2014 роках.

Отже феномен високих президентських рейтингів митця Славка Вакарчука, який свого часу свідомо відмовився ставати політиком (маю на увазі добровільне складання депутатських повноважень у вересні 2008 року), є не українською аномалією, а радше частиною глобального тренду розчарування виборців в професійних політиках та професійній політиці як таких. Добре це чи зле? Що несуть з собою зростаючі рейтинги Вакарчука: ковток свіжого повітря в задушливій атмосфері українського політикуму чи реінкарнацію українського прокляття театральності в політиці, так добре помічену Скоропадським ще 100 років тому у його «Споминах»: «Все поколения нынешних украинских деятелей воспитаны на театре, откуда пошла любовь ко всякой театральности и увлечение не столько сущностью дела, сколько его внешней формой»?

Чи вдасться Вакарчуку згуртувати навколо себе контреліту, яка матиме насамперед радикально відмінний від нинішнього українського політикуму етичний кодекс, а чи його, як свого часу Кличка, піднімуть на прапор і використають спонсори-ляльководи, що воліють загрібати жар чужими руками, залишаючись в тіні (і не важить мешкатимуть вони в Києві, Відні чи Вашингтоні)? Врешті-решт, якщо дивитись в корінь, політична популярність Вакарчука – це попит на радикально іншу якість політики, радикальні зміни та готовність змінюватись самим чи це знову пошук «генія», який співатиме народу транквіл-колискову про «не твою війну», і «добре колись» - «там де без поту і там де без сліз»?

Те, що Славко поїхав готуватись до своєї політичної кар’єри в Україні до Стенфорда, а не по українських містах і містечках, аби поспілкуватись, приміром, про т.зв. медреформу, яку він так активно підтримав, спонукає до песимістичних прогнозів. За всього захвату одним з найкращих університетів світу, навряд чи в ньому є відповіді на суто українські питання: в Каліфорнії інша матриця життя, інша якість людського капіталу, інша інфраструктура і інший тип мислення, інший історичний наратив врешті-решт.

Позасистемний аж ніяк не означає контрсистемний. Між навчанням в University College London та початком боротьби за незалежність Індії в житті Магатми Ґанді минуло більше 2 десятиліть роботи в полі. Після блискучого завершення Кембриджу Лі Куан Ю десять років займався активною політичною діяльністю на батьківщині, створив власну партію, виграв вибори і побував в опозиції перш ніж очолити Сінгапур. 

Мільйони щирих фанатів та шанувальників таланту співака навряд чи конвертуються в згуртовану політичну силу. Продюсери Вакарчука навряд чи стануть ефективними міністрами і захочуть працювати в Україні за міністерську зарплату. А всенародна любов за перший же рік президентства може перетворитись на таку ж всенародну зневагу або ненависть. 

Читайте також: Чому Порошенко втрачає довіру українців?

Свіжа хвиля прийде в українську політику не з екранів телевізору, не з рафінованих авдиторій Стенфорда і не з тепличних офісів неурядових організацій – вона прийде з фронту, з фермерських господарств, які не лише орють, але й зі зброєю в руках боронять свою землю, з нових неолігархічних бізнесів, які створюють робочі місця, та великої спільноти незалежних фрилансерів, які продукують сенси і забезпечують хлібом насущним себе і свої родини. Бо об’єктивний запит на щось принципове відмінне від «політики по-українські» існує в суспільстві давно і щороку лише зростає. 

Три роки тому ми переплутали гасло «Жити по-новому» з уособленням майбутнього. Як покарання ми на чотири роки застрягли між минулим і майбутнім, так і не спромігшись остаточно вирватись з ментального совка. Тепер є спокуса переплутати національну контреліту, яка в муках, «поті і крові» народжується поза софітами вітчизняних ЗМІ, та ще один політичний проект, який розкручують під наступні вибори…