Якщо до цього року Європа перебувала в стані повільного погіршення політичної ситуації та інтелектуальної стагнації, то в цьому році стався злам – європейські інтелектуали прямо та відкрито обрали курс на цивілізаційну архаїзацію.

Архаїзація не може розпочатися просто через те, що триває криза, хай навіть світова. Щоб архаїзація розпочалася, вона має отримати інтелектуальну підтримку у вигляді концептуалізації та чітких імперативів до мислення та дій, які би публічно принаймні не заперечувалися.

Дякую Андрію Баумейстеру за повідомлення про Паризьку декларацію європейських інтелектуалів "Європа, в яку ми віримо". Водночас я принципово не згодний з тією позитивною оцінкою, яку пан Андрій дає змісту цієї декларації.

Отже, 7 жовтня 2017 року 12 європейських інтелектуалів Філіп Бенетон (Франція), Ремі Браг (Франція), Шанталь Дельсоль (Франція), Роман Йох (Чехия), Ланці Андраш (Угорщина), Ричард Легутко (Польща), П'єр Мана (Франція), Негро Павон Далмаціо (Іспанія), Роджер Скрутон (Великобританія), Роберт Шпеман (Німеччина), Берт Йан Спрют (Нідерланди), Маттіас Шторме (Бельгія) написали (чи лише підписали) та розмістили в Інтернет текст спільної декларації з загальною оцінкою ситуації в Європі та своєю позицією щодо неї.

Більшість з підписантів є консервативними інтелектуалами та євроскептиками. Але сам факт їх організації та спільної декларації свідчить про новий мейнстрим у Європі.

Якщо оцінювати їх позицію загалом, то це позиція консервативна та значною мірою реакційна. Але критичну важливість цій позиції надає те, що проти неї не виступила жодна інша інтелектуальна група, яка обстоює інноваційні підходи. Як пише Андрій Баумейстер, була лише коротка та іронічна замітка Симона Штрауса в Frankfurter Allgemeine Zeitung від 14.10.2017 про "групу консервативно мислячих інтелектуалів".

Власне сталося те, про що я публічно заявляв цього року на Форумі в Криниці (Польща), – інтелектуальна неспроможність Європи зрештою призвела до відкритого інтелектуального обґрунтування необхідності архаїзації Європи.

Тобто є декілька факторів, які можна розглядати як архаїзацію Європи:

1. Наявність глибокої світової (і зокрема європейської) кризи – економічної, політичної, соціальної та культурної – яку Європа (в особі європейських інтелектуалів) неспроможна ані визнати, ані зрозуміти, ані тим більше творчо перебороти за рахунок, перш за все, інтелектуальних інновацій. Тобто офіційний креативний клас Європи самоусунувся від рефлексії та творчого підходу до вирішення проблеми кризи.

2. Втрата інноваційного потенціалу та спроможності до розвитку останньою (глобальною) європейською філософію постструктуралізму-постмодернізму на тлі відсутності живої потужної філософії (ну не вважати ж нинішній "спекулятивний реалізм" потужною філософією). Тобто жива філософія в Європі зникла.

4. Поява в Європі концептуально обґрунтованої позиції архаїзації, яка частково заперечує філософію постмодернізму, але заперечує при цьому також і прогрес, закликає до повернення до традиційних європейських цінностей, тобто зве не вперед, а назад. Отже має місце самоусунення європейських інтелектуалів від творення та поширення нових ідеалів, бо власне тільки це і є інтелектуалізмом.

5. Просування в цій інтелектуальній позиції реакційного підходу, оперування термінами "фальшива Європа" (замість "Європа в кризі"), "реальна Європа" (в розумінні консервативна Європа як істинна Європа), повернення від єдиної Європи до "співдружності національних держав" (євроскептицизм), повернення "оновленого національного суверенітету" (націоналізм). Тобто в Європі домінує ретроградна критика кризи, а не футурологічна критика своєї кризи.

6. Відсутність активної загальноєвропейської інтелектуальної критики цієї архаїзаційної позиції 12 інтелектуалів вкупі з відсутністю інших концептуальних пропозицій інтелектуальних інновацій. Тобто навіть сором'язливого визнання чи ігнорування такої концептуалізації в Європі достатньо, щоб архаїзація здійснилася, бо альтернативи немає. Ігнорування консерватизму завжди є його тихим визнанням.

Отже проблема не в тому, що 12 інтелектуалів-консерваторів з 9 країн Європи заявили свою реакційну позицію. Проблема в тому, що жодна інша, хоча би позірно інноваційна, позиція в Європі нині не звучить настільки організовано та голосно. Тобто ця консервативно-реакційна позиція скоріш за все буде домінувати в Європі не тому, що вона найбільш філософськи осмислена, емоційно приваблива чи футурологічно перспективна, а тому, що ця позиція єдина, про яку європейські інтелектуали змоги домовитися.

Європа звалюється в архаїзацію слідом за Росією. Більш того, США після виборів нового президента вступили в серйозну інституційну кризу, через яку вони не можуть ні якось допомогти Європі, ні дати потужну відсіч Росії.

Націоналізм знову, вже вкотре, захоплює Європу, і традиційно нічого хорошого він не несе ні Європі, ні Україні.

Отже по факту, воююча і потенційно знову революційна Україна лишається останньою можливістю Європи уникнути архаїзації. Якщо в Україні також почнеться, як до цього закликають 12 європейських інтелектуалів та українські націоналісти, архаїзація, тоді Європа, а можливо і світ загалом, ризикують впасти у "темні десятиліття".

Україна – остання надія світу.

Більш прискіпливий розбір тез Паризької декларації

Готуючись до виступу на Форумі в Криниці (Польща) щодо європейської кризи у вересні цього року, я сам перебував в проблемній ситуації відповіді на питання – що таке криза сучасної Європи, як вірно зайняти позицію щодо самого означення цієї кризи та щодо пропозицій виходу з неї. Такий підхід призвів до того, що я змушений був відступитися від публічного проголошення написаного тексту, бо не побачив у європейців спроможності зрозуміти написане, надто вже далеко зайшла їх відмова від мислення. Відтак мій виступ на Форумі відрізнявся від опублікованого тексту, який я з самого початку готував на Форум.

В процесі всіх цих роздумів та перипетій я зрозумів декілька проблем, з досвіду яких критикуватиму Паризьку декларацію. Тому, щоб розуміти, чому саме я так критикую, потрібно прочитати мій тест та подивитися мій виступ.

Перш за все, декларанти з самого початку запропонували геть невірний масштаб підходу до європейських проблем. Традиційно європейські інтелектуали займали позицію щодо найбільш масштабних проблем світу, вічності, людства, мислення, уяви, віри і т.д. Говоріння лише про Європу в ситуації світової кризи є звуженням мислительного горизонту.

Читайте також: Новый сложный мир

Декларанти починають з експозиції свого підходу так – нам зручно в Європі, бо вона є наш дім, ми її знаємо з історії, з пафосу і болю, з надихаючого досвіду примирення та обіцяного майбутнього. В дійсно інтелектуальній традиційно європейській позиції потрібно було задавати експозицію іншого масштабу – нам незручно в кризовому сучасному світі, де Європа є лиш місце колишнього інтелектуального лідерства, ми в ситуації страждань, поневірянь, поганих прогнозів майбутнього і т.д. Далі вочевидь варто було говорити про причини втрати такого інтелектуального лідерства Європою та про те, як вийти з ситуації світової кризи.

Отже це геть невірний початок декларації про Європу. За інтелектуальними здобутками нинішніх європейських інтелектуалів стоять жертви життям та важкою інтелектуальною працею їх попередниками в намаганні здійснити гранично можливе інтелектуальне зусилля у граничному масштабі щодо світу та вічності.

Виникає ситуація утилітаризації європейського інтелектуалізму декларантів – вони користуються результатами інтелектуальних зусиль своїх європейських попередників, але самі такий масштаб не беруть, самі таких граничних зусиль не демонструють, бо їм комфортно використовувати такі зусилля минулого, але не самим їх робити через біль, страждання, поневіряння.

Декларанти матеріально забезпечені, задоволені життям, з високим соціальним статусом мали би моральне право спиратися на інтелектуальні досягнення своїх попередників лише в одному випадку, коли би самі опинялися на межі інтелектуальних зусиль, тобто пропонували речі мало зрозумілі, нові, дерзновенні, непопулярні. При цьому ризикували би соціальним статусом, матеріальним забезпеченням, життєвим комфортом.

Щоб говорити про Європу на межі, потрібно самому бути на межі. Принаймні зректися соціального статусу, соціального забезпечення чи життєвого комфорту, тобто вчинити хоча би щось, що вчиняли європейські інтелектуали минулого, щоб отримати право мислити на межі до інакшого, за межами прийнятного.

Я вже не кажу про те, що для того, щоб зрозуміти європейську кризу, потрібно було б вийти з зони комфорту, тобто хоча б вийти з зони інтелектуального комфорту, або хоча б не тицяти свій інтелектуальний комфорт у першому абзаці такої Декларації. Небагато звитяги та мужності у тому, щоб спертися на архаїчні речі, роблячи вигляд, що йдеш проти мейнстриму, бо нинішній мейстрим світу це і є якраз архаїзація.

Інтелектуали, що йдуть за мейнстримом архаїзації світу втрачають навіть позірну довіру до свого інтелектуалізму. Такі інтелектуали втрачають право зватися інтелектуалами – вони стають представниками креативного класу, тобто креативною обслугою нобелів чи клерикалів.

Декларанти зображають нинішню Європу – гедоністичну, технократичну, політкоректну, нігілістичну, з ослаблим шлюбом, з поганою освітою, – як хибну або фальшиву. Водночас реальну чи істинну Європу зображають як консервативну, що повертається до влади церков, до національного суверенітету, до сильних держав.

Отже що таке реальна Європа? Що таке взагалі реальність, де її шукати? Коли ви відповідаєте на це питання, стає зрозумілим, що ви будете говорити далі та як ви будете детально обписувати реальність.

Для мене реальністю для кризової Європи є майбутнє. Але майбутнє це лише те, що принципово несхоже на теперішнє. Це те, що обов'язково пов'язане з футурошоком для більшості. Те, що продають нині футурологи як розгортання тенденцій та трендів, не є майбутнім – бо раз його купують, то корпорації та держави не стикаються з футурошоком. Майбутнє не виростає ані з теперішнього, ані, тим більше, з минулого.

Майбутнє виростає з нових принципових уявлень, з неутилітарних заповітних мрій, з нових ідей, з нових мислительних установок, з нових мотиваційних настанов, з нових естетичних орієнтацій, з нових поведінкових реакцій, з нових наукових відкриттів, з нових конструктивістських моделей, з нових релігій, з нових міфів.

Все це потребує нової мови – тому про майбутнє потрібно говорити новим дискурсом, використовувати нові несподівані наративи. Немає нового дискурсу, нема нових наративів – отже це не про майбутнє.

Читайте также: Травми Європи в ХХ столітті

Реальністю для декларантів є не майбутнє, а минуле – саме туди вони спрямовують свою уяву, своє мислення, свій пафос, свою енергетику заклику. Саме таку Європу – Європу минулого по суті, але в сучасному оздобленні другорядного та неважливого – вони обстоюють як реальну чи істинну.

З деякими тезами декларантів можна було б погодитися – "Європа є проектом Просвітництва", "християнське коріння живить Європу", "в Європі поширений індивідуалізм, ізоляція та безцільність", "мультикультуралізм непрацездатний", "Європою заволоділа культура заперечення" (постмодерністський нігілізм), "несумлінність зростає", "технократична тиранія посилюється", "європейські еліти є зарозумілими", "Європа є крихкою та безсилою і водночас утопічною та тиранічною", "справжня Європа заохочує громадянську лояльність та активну участь", "ми повинні відновити справжній лібералізм з відповідальністю та без ідеологічних маніпуляцій, поза маркетингом та словесним залякуванням", "нам потрібні відповідальні державні діячі", "ми повинні відновити національну єдність і солідарність", "освіта має бути реформованою", "шлюб та сім'я є суттєвими".

Деякі тези критичної констатації декларантів є сумнівними: "національна держава є відмінною рисою Європи", "християнство закликає до культурної єдності", "ми повинні відновити моральну культуру", "Європа є спільним проектом", "ми не є пасивними суб'єктами", "сексуальна свобода, свобода самовираження, свобода "бути самими собою" це все хибна свобода", "тільки імперії можуть бути багатонаціональними" "ринки мають бути спрямовані на соціальні цілі".

Але альтернатива, яку пропонують декларанти, жахлива: "майбутнє Європи лежить у відновленій лояльності до наших кращих традицій", "ми повинні повернути назад ерзац релігії", "робота поновлення починається з богословського самопізнання", "давайте відновлювати національний суверенітет", "давайте будувати Європу націй".

Мене останнім часом запитують, чому стільки уваги мною приділяється критиці українського націоналізму. Тепер можна відповісти з фактами в руках – тому що націоналізм це надзвичайно небезпечний тренд не тільки в Україні, але і у Європі. Знаючи нашу звичку бездумно наслідувати все європейське, можна вже не сумніватися, що, будучи в європейському мейнстримі, в європейському тренді, націоналісти становлять дуже велику небезпеку для України, настільки ж велику, наскільки і олігархи.

Читайте також: Новые представления европейского перекрестка

Зрештою про популізм, критикований декларантами. В Європі немає проблеми популізму. В Європі є проблема відмови від мислення, від інтелектуальної праці на межі зусиль як традиції світового інтелектуального лідерства впродовж декількох сотень років. Коли європейські інтелектуали демонструють відмову від мислення про майбутнє, з'являються популісти, які пропонують минуле у теперішньому.

Особливість декларантів у тому, що вони закликають до минулого просто радикальніше за всіх європейських популістів. Хоча декларанти закликають "не покладатися на спрощені гасла і чвари емоційних закликів", самі вони не спираються на складні ідеї для майбутнього, бо вони нинішньому популізму протиставляють ідеї, що просували популісти минулого.

Завершаючи свій аналіз Паризької декларації, хочу сказати жорстко – це не та декларація, яка потрібна кризовій Європі, бо в кризі весь світ, і виводити з кризи світ потрібно не через традиції минулого. Надто багато крові було пролито, щоб позбутися тих традицій минулого в Європі і в світі, до яких хочуть повернути нас декларанти.

Чи пришвидчиться архаїзація Європи, в тому числі через цю декларацію, невідомо. Але ця архаїзація точно пришвидчиться і у світі, і у Європі, і в Україні, якщо мовчати і нічого не робити.