Чим більше я подорожую Європою, тим більше бачу історичні травми європейських країн у ХХ столітті.

Перша світова, а найбільше Друга світова війни спричинили такі історичні травми, які призвели до цивілізаційної деформації Європи, що дається взнаки навіть сьогодні – під час найбільшої за останні часи світової кризи.

Щонайбільше травмовані в ХХ столітті виявилися Росія та Німеччина, як два найбільших суб’єкти Другої світової війни. За ними, як пов’язані з цією травмою, ідуть Польща та Україна – країни Європейського фронтиру – які власне й були призом двох воєн для супротивних сторін. Разом із Польщею та Україною травмованими історично є також європейські євреї, разом з іншими євреями виокремлені в свою країну-державу Ізраїль, які продовжують бути Фронтиром Близького Сходу, воюють з арабами і тим самим намагаються позбутися своїх історичних травм. За ними у травматичності в Європі слідують Франція та Італія. Не кажучи вже про Фінляндію, Угорщину, Чехію тощо.

Травми Росії ХХ століття

Найбільш травмованою протягом ХХ століття була Росія. На цю тему мною була написана стаття "Травмы России в XXI веке".

Перша травма Росії – це травма марксизму, травма Першої світової війни, травма революції 1917 року, травма громадянської війни після цієї революції, тобто травма спроб управління соціальною дійсністю за допомогою дуже обмеженої науковоподібної соціальної теорії в ситуації світової кризи. Це травма використання гуманістичної соціальної теорії з обмеженим баченням соціального світу (головний зміст – рівний розподіл благ, головний суб’єкт – упосліджений соціальний клас). Ця теорія була використана задля репресій і колоніального упокорення народів царської Росії та створення СРСР як тюрми народів.

Друга травма – це травма Другої світової війни, де імперська суть царської Росії привноситься всередину гуманістичного за своєю природою марксизму вже в міжнародному європейському масштабі. Так виникає радянська колоніальна система Східної Європи, всередині якої функціонують такі ж радянські країни з обмеженим суверенітетом і залежністю від Росії, як і республіки СРСР, які мали ще більш обмежений суверенітет.

Третя травма – це травма розпаду СРСР і закінчення радянсько-імперського проекту Росії 1991 року. Ця травма мала свою передісторію, яка коротко означується в згаданій статті як вибір часів хрущовської відлиги.

Найцікавіше, що хрущовську відлигу (1955-1965(68) рр.) згадують як пік розвитку СРСР, але майже ніколи не аналізують цю відлигу як відхід від основного напрямку політики СРСР. Тобто те, що згадують як найкращі часи СРСР і найбільші його досягнення, по суті було аберацією, відходом від основної політики СРСР.

В 1955-1968 рр. в Росії з’являється інтелектуальний рух, який ставить своїм завданням оновлення концептуального бачення світу для розвитку радянської цивілізації. Але Комуністична партія СРСР в особі її керівників не бажала ані відрефлексувати причини культу особи Сталіна, ані здійснити революційне оновлення соціальної теорії марксизму. В 1968 році ці спроби закінчуються репресіями і згортанням всіх інтелектуальних рухів – у СРСР починається архаїзація, застій, регрес, науково-мистецький та загалом цивілізаційний відкат, який призводить в 1991 році до розпаду СРСР.

Наступна четверта травма – це ментальна травма вибору між ліберально-демократичним та імперським шляхом для незалежної Росії на користь імперського "Русского мира". Ця ментальна травма сприймається росіянами як перемога – "Крим наш", "Россия встает с колен" тощо. Травма ж полягає у знищенні інтелектуального й інноваційного потенціалу Росії, в ізоляції від світу, в руйнування відносин із Україною, Грузією, Європою та США. Ця травма дасться взнаки протягом найближчого історичного часу.

Травми Німеччини в ХХ столітті

Не менш травматичним виявилося ХХ століття для Німеччини.

Перша травма Німеччини ХХ століття пов’язана в метафоричному плані з "горем від розуму". Величні досягнення Німеччини в науці, філософії, літературі та мистецтві ніяк не відповідали тому впливові, який Німеччина мала в Європі. Саме це стало причиною двох війн – Першої світової та Другої світової. Якщо Першу світову Німеччина прагнула використати для підвищення свого статусу у Європі, то Другу світову Німеччина почала задля європейського панування.

Між двома війнами здійснюється перелом у свідомості німців – від захоплення комуно-соціалізмом Маркса та Енгельса, яке породило соціалістичну революцію 1918 року, німці переходять до націоналістичного реваншизму, активна фаза якого розпочинається в 1933 році, коли до влади приходить Адольф Гітлер. Цей перелом породжує спочатку дуже високу соціальну енергетику і призводить до очевидних економічних та соціальних досягнень Німеччини. Але водночас ці досягнення стимулюють виникнення гіперідентичності німців, яка на тлі реваншистських настроїв щодо поразки в Першій світовій війні призводить до початку Другої світової війни.

Після поразки у Другій світовій війні Німеччина була розділена на дві країни. Кожній із них конкурентно допомагають США та СРСР, і вони поступово відновлюються. Важливо, що саме об’єднання Німеччини призводить до того, що Німеччина цілісно бере на себе провину за Другу світову війну. Тобто саме після об’єднання Німеччини німці зазнають духовного зламу, який із часом призводить до поступового руйнування німецького суспільства. Духовний злам полягає в тому, що Німеччина пригнічується комплексом провини: вона змушена виправдовуватися не так комунікативно, як політично: вона відважується на безпрецедентну толерантність щодо іноземців, надаючи їм можливість селитися та працювати на своїй території.

Читайте також: Світло від темряви: чому Умланд не має рації щодо політики пам'яті в Україні

На тлі приходу домінування споживацького суспільства та глобалізації як цілого комплексу гарантії інфраструктурних якостей разом із соціальними гарантіями відбується духовне руйнування. У Німеччині глобального поширення зазнає філософія постмодернізму з її толерантністю, комунікативізмом і множинністю істин, в яку німецькі філософи роблять теж значний вклад, абстрагуючись від власної філософської традиції. Тобто однією з ознак серйозної духовної кризи якраз і є нехтування німцями своєю філософією – власні філософські школи знищуються, а французький постмодернізм закріплюється. При цьому руйнується основа німецького суспільства на цивілізаційному рівні – знищуються основні німецькі риси: пунктуальність, надійність, чесність, старанність і схильність ретельно створювати й удосконалювати.

На цю тему написана в 2010 році смілива та радикальна книга Тіло Сарацина "Німеччина самоліквідується. Як ми ставимо на карту нашу країну".

Основні висновки, які є зробив з цієї книги.

Люди нерівні, і ця нерівність має несоціальний характер, а тому не може ефективно корегуватися через політику та зміну соціальних норм.

Якщо ліквідувати соціальну нерівність, вона знову відновиться через одне-два покоління в тих же пропорціях щодо тих же соціальних груп. (І це, до речі, спростовує основну гіпотезу марксизму, тобто мислительна установка на соціальну справедливість не може діяти довго ні в політиці, ні в соціальній практиці й досить швидко призводить до нової соціальної несправедливості).

В основі нерівності лежать вроджені інтелектуальні розбіжності та мотиваційній установки, які задаються в сім’ї, переважно релігією та вихованням. Держава не може їх доволі швидко змінити ні через освіту, ні через соціальну рекламу, ні через силовий примус чи економічні стимули.

Вплив вродженого інтелекту переважає над впливом соціального середовища. Цей фактор замовчується більшістю урядів країн світу, бо не може бути представлений та обговорюваний публічно.

Дві найбільш важливі, на мою думку, позиції з книги.

«Підіб'ємо підсумки: наше суспільство скорочується, старіє, стає більш різнорідним і менш працездатним, якщо порівнювати за чинниками освіти. Те, що в Німеччині дуже багато дітей росте в так званих неосвічених верствах часто зі зниженим інтелектом, вже через демографічні підстави знижує наш розумовий рівень. Частка людей, які через брак освіти, а також через низький рівень інтелекту лише зі значними зусиллями можуть інтегруватися в сучасне трудове життя, структурно збільшується..." (с. 91-92)

Тіло Сарацин вводить принципово нове розуміння бідності. Бідний – "недостатньо розумний, недостатньо освічений і недостатньо стабільний в поведінці. Бідний, за визначенням ЄС, звільнений від відповідальності за ситуацію, в якій опинився, і позбавлений морального примусу хоч щось змінити в цій ситуації ..." (с. 103)

Якщо є така книга, то Німеччина небезнадійна. Хоч Сарацин говорив про ліквідацію Німеччини, але фактично в Європі мова йде також і про самоліквідацію Росії. Але в Росії не знайшлося настільки сміливого інтелектуала, який би міг настільки ж переконливо з результатами соціологічних досліджень та на рівні політологічних концептів це показати.

Травми України в ХХ столітті

 ХХ століття – це століття боротьби України за свою незалежність, єдність свого народу та території, проти зовнішніх впливів за право та здатність визначати своє майбутнє.

Оглядаючи ХХ століття, можна сказати, що Україна – це поле бою Європи, головний приз будь-якої війни, основна жертва всіх загальноєвропейських конфліктів, найбільш упосліджений європейський народ, що на відміну від поляків чи євреїв не виставляє себе єдиною та найбільшою жертвою, хоча насправді є такою.

Це найбільш контраверсійне питання, і я поясню, чому так вважаю. Якщо поляків та євреїв знищували під час війни вороги, а це лише зміцнює ідентичність, то українців знищували не тільки вороги, але й нібито брати-росіяни та навіть свої ж українці в структурі сталінського імперсько-радянського режиму. І відбувалося це поза війною в процесі так званої класової боротьби, яка насправді була колоніальною політикою радянської влади і зокрема Росії.

Якщо євреїв знищували за національною ознакою, то поляків та українців знищували не тільки за національною, але й за інтелектуальною ознакою. Якщо польська еліта знищувалися в перебігу Другої світової війни, то українська інтелектуальна еліта планомірно знищувалася протягом багатьох десятків років імперсько-радянським режимом, що призвело до духовного зламу цілого народу, наслідки якого ми тепер бачимо наочно: негативний відбір призвів до домінування тупих і жадібних представників правлячого класу, які роблять неможливими швидкі та ефективні політико-економічні та соціокультурні реформи.

Щодо поляків ніколи не застосовувалися в таких масштабах такі форми геноциду, які практикував сталінський режим – Голодомор-33. Це можна порівняти за масштабом хіба з Голокостом єврейського народу.

Зрештою, на відміну від поляків та євреїв, українці ніколи не мали друзів у своїй боротьбі за незалежність. Українцям протягом всього ХХ  століття доводилося воювати з максимальною кількістю європейських країн: Німеччиною, Росією, Польщею, Угорщиною, Румунією.

Насамкінець, українці на відміну від поляків та євреїв досі ведуть війну з Росією, де позиція європейських країн дуже часто є слабкою, непослідовною, а іноді й відверто проросійською.

Тож перша травма України – це травма колоніального поневолення Росією України 1917-1921 років. Російські більшовики "дали в морду" Українській революції за державну незалежність.

Друга травма України – це травма геноциду з боку радянської Росії в процесі Голодомору-33 та Репресій-37. Геноцид та репресії є страшними тому, що вони проводилися масово і з установкою сталінського режиму на послідовне та масштабне приховування свого злочину. Ця установка дає підстави навіть сьогоднішній Росії відкидати всі звинувачення і не брати на себе будь-якої відповідальності, опиратися міжнародному визнанню геноциду українців.

Третя травма України – це травма Другої світової війни, коли з одного боку радянський уряд у процесі реалізації пакту Молотова-Ріббентропа здійснював долучення (а фактично радянську окупацію) територій з українцями, а з іншого боку розплачувався українцями та руйнуванням території України протягом перших років війни за можливість підвищити боєздатність радянської армії. Тобто радянська влада не просто Україну віддала на руйнування, але й українців як неблагонадійних на окупованих територіях відправляла на фронт без зброї як гарматне м’ясо (так звані "чорнопіджачники"). Різні частини українського народу воювали проти радянської Росії, проти націонал-соціалістичної Німеччини та проти поляків на своїй території.

Четверта травма України – це травма 60-80-их років, що завдана самосвідомості українців та національній еліті, яку репресувала СРСР-Росія. Національне відродження України 1955-1968 років зробило можливим проголошення незалежності в 1991 році, але воно виявилося недостатнім, щоб швидко та ефективно створити державні інститути, стратегічну спроможність та здоровий моральний дух у незалежній Україні.

Отже п’ята травма України – це травма 1991-2014 років, коли представників бізнесової і політичної української еліти корупційно купували російські корпорації та держава, пригнічувала російська інформаційна політика та переманювали в Росію.

Шоста травма України – це травма російсько-української війни 2014-2017 років. Український правлячий клас виявився неспроможним відповідати на сучасні виклики та перейти до конструювання наднаціональних, мережевих та постіндустріальних моделей ідентичності. Ця війна призвела до територіальних втрат та до кризи ідентичності, яка поставила питання про саме існування України в рамках національної ідентичності. Але водночас це створило шанс для України, бо всякий відкритий ворог, у якого перетворилась Росія, зміцнює ідентичність.

Травми Польщі ХХ століття

Історичні травми Польщі ХХ століття зумовлені її поділами (1772, 1793, 1795, 1814-1815), через які до 1918 року Польща не мала своєї державності, а польські землі перебували у складі інших держав – Росії, Пруссії (пізніше Німецької імперії), Австрії (пізніше Австро-Угорщини).

Друга Річ Посполита була створена 1918 року, тобто фактично Польща була серед переможців Першої світової війни. Також Польща була єдиною країною, яка зрештою перемогла більшовицьку Робітничо-селянську Червону армію.

У самій спробі відновлення Польщі як Речі Посполитої корениться засновок польського національного реваншу. Цей реванш Польщі болюче переживали і переживають українці, бо пов’язаний з отриманням тих територій, які українці вважали своїми.

Прямим наслідком цього польського реваншу, поразки більшовиків і територіальних втрат України став територіальний поділ Польщі між СРСР та Німеччиною перед Другою світовою війною. У політиці він виступав як наслідок пакту Молотова-Ріббентропа, але в самосвідомості росіян та українців він виступав як повернення своїх територій. Існують різні трактування, чия це територія. Це давній конфлікт Речі Посполитої зі своїми ворогами, зокрема Німеччиною та Росією. Україна досі була заручником і учасником цього конфлікту. Але стаючи незалежною від Росії, Україна стає повноправним суб’єктом цього конфлікту.

Перша травма – це розділ Польщі між СРСР та Німеччиною за пактом Молотова-Ріббентропа.

Другу травму Польщі завдає український націоналістичний рух у подіях, відомих як Волинська різанина – "обопільні етнічні чистки українського і польського населення, здійснені Українською повстанською армією та польською Армією Крайовою за участю польських батальйонів шуцманшафту та радянських партизанів у 1943 році під час Другої світової війни на Волині", як означує це українська Вікіпедія.

Вочевидь якось можна зафіксувати територіально кордони України та Польщі лише за результатами Другої світової війни. Територіально кордони між Польщею та Україною були зафіксовані сталінською владою, хоча це й не відповідало реальному розселенню українців та поляків. Тому протягом 1940-их і навіть на початку 1950-их тривав перерозподіл цих територій та масові депортації населення. Отже, переселення та депортації привели у відповідність межі етнічного розселення з державними кордонами.

Ці наслідки Другої світової війни завжди болюче переживали і переживають поляки. Але актуалізація цієї проблеми відбулася лише зараз.

 Вступ Польщі у ЄС призвів до еміграції польських інтелектуалів і водночас до переключення мислительного спрямування інтелектуалів, що залишилися в Польщі, на західну проблематику. Тому більшу вагу в суспільній свідомості набули національно орієнтовані інтелектуали. Разом із політичною кон’юнктурою це створило умови нинішнього націоналістичного реваншу в Польщі.

Нинішня історична пам’ять Польщі влаштована щодо різних сусідніх країн дуже несиметрично, але претензійно щодо всіх.

Оскільки на думку поляків Німеччина визнає свою провину щодо Другої світової війни, то щодо неї можна обмежитися лише вимогою репарацій.

Оскільки на думку поляків Росії не осмислила свою повоєнну колоніальну політику як негативну, то вона складає небезпеку для незалежності Польщі.

Оскільки на думку поляків Україна неправильно осмислила свій національний рух за незалежність вкупі з його негативними і злочинними щодо поляків діями, тому український націоналізм проголошується загрозою для Польщі.

З української позиції це має суперечливий і непереконливий вигляд. Німеччину та Україну Польща боїться менше, тому і претензії виставляє більше. Росію вона боїться найбільше, тому претензії неспівмірно менші, ніж реальна загроза та історичні образи.

Те, що Польща під час російсько-української війни 2014-2017 років значною мірою виступає на боці України, не означає, що історичні проблеми між Україною та Польщею вирішені. Травми Другої світової війни України та Польщі виявилися настільки сильними, що після закінчення нинішньої російсько-української війни Україні та Польщі доведеться ще вирішувати ці проблеми окремо і тривало.

Ретрансльована у світ травма французів ХХ століття

У той час як Італія переживає свої травми всередині себе й намагається не транслювати їх назовні, Франція транслює свої травми хоч і приховано, але дуже масштабно.

Франція не переживає ХХ століття як травму, принаймні в історичній рефлексії. Але таку травму переживають французькі мислителі ХХ століття. І ця травма є прихованою та досі нерозпізнаною.

Історія Другої світової війни Франції досі не може бути написана адекватно, бо позиція Франції та дії французів були колаборацією за деяким винятком. Європа закрила на це очі, але Франція не спромоглася адекватно осмислити свої дії під час Другої світової війни.

Франція несправедливо і незаслужено опинилася серед переможців Другої світової війни та ще й отримала зиск від її наслідків. І це досі складає проблему для формування її зовнішньої політики.

Імперське минуле Франції зумовлює ту обставину, що в усякому конфлікті України з Росією вона ментально опиняється на боці Росії значно більше, ніж на боці України, хоча в політичному плані змушена займати прямо протилежну позицію.

У принципі на це можна було б закрити очі, якби не гуманітарна диверсія французької філософії, яка вперше в людській історії стала всесвітньою, тобто глобальною.

Ця гуманітарна диверсія була здійснена французькою філософією під нібито антитоталітарними гаслами "Забороняти забороняється", які лунали під час подій 1968 року у Франції.

Читайте також: Як мало ми знаємо про справжню Другу світову війну

З екзистенційного пацифізму Сартра 1939-1940-х років виникає вся мислительна позиція постструктуралізму-постмодернізму в повоєнні роки у Франції. Намагання французів виправдатися за їх колаборацію під час Другої світової війни смисловим чином породжує французьку філософію постмодернізму. Отже, позиція, яка була дискусійною і функціоналістською в екзистенціалістів, стає основоположною в постструктуралістів-постмодерністів.

"Європа ХХ століття пережила шок трагічних жертв комуно-соціалізму, фашизму і націонал-соціалізму. Післявоєнна Європа продовжувала жити під гнітом страху за вільнодумство філософії. Дві великі трагедії людства – репресії в СРСР і Друга світова війна – виявилися безпосередньо пов'язані з філософськими ідеями – Геґеля і Маркса, Шопенгауера і Ніцше.

Постмодернізм був винайдений як політична вимога до філософії, що виникла під дією страху філософії, викликаного трагедіями ХХ століття. Філософи подумали, що раз вони не можуть контролювати політику в процесі використання філософських ідей, то вони можуть зробити філософію політично толерантною, політкоректною і демократичною. Принцип політичної толерантності у філософії проявився через ідеї нетотальності, антібінаризму, доповнення, детериторіалізації, аструктурності, неієрархічності і узагальнюючої їх нігілістичної Номадології.

Це була спроба виставити в філософії вимоги, які б не дозволяли політиці надалі використовувати будь-які абсолютизовані філософські змісти для придушення будь-якого іншого змісту, нібито політика не може використовувати будь-які філософські змісти для цілей влади і панування…" (з моєї книги "Момент філофософії", Київ, 2013).

Саме із захоплення постмодерністською філософією походить неспроможність французів, німців, росіян та українців осмисляти Другу світову війну з позиції онтології, цивілізаційної транзитології та бінарної етики (добра та зла), де піддається сумніву комунікативізм, толерантність та політкоректність.

Франція сама пережила та транслювала у світ глибоку інтелектуальну травму, яка була тим паче дієвою, що дозволяла іншим народам заганяти вглиб свої страхи та бути нерішучими в пошуках істини. Раз істин багато, то шукати єдину складну істину не потрібно – такий висновок народжується в постмодернізмі.

В духовному сенсі саме інтелектуальна диверсія французької філософії дозволила довести нині до руйнації Німеччину та Росію, закласти серйозні конфлікти всередині України та Польщі.

Збудована на інтелектуальному страхові постмодерністська філософія надзвичайно небезпечна. Без подолання установок постмодерністської філософії травми Другої світової війни не можуть бути осмислені.

Деякі висновки

Друга світова війна досі не завершена, бо вона не осмислена до кінця. Поряд із націонал-соціалістичними злочинцями Німеччини не постали комуно-соціалістичні злочинці СРСР (Росії), які вже в ролі нових буржуа нині знову просувають імперіалізм "Русского мира" у світ, зокрема руйнуючи Європу та США. Поряд зі зрадниками на територіях Росії, України та Польщі не позиціонуються в публічному просторі французькі колаборанти, і Франція досі не змогла адекватно осмислити свій колабораціонізм із Німеччиною.

Нинішні конфлікти між Німеччиною та Польщею, між Німеччиною та Росією, між Польщею та Росією, між Україною та Польщею є наслідком погано осмислених результатів Другої світової війни.

Нинішня російсько-українська війна це продовження воєн ХХ століття, принаймні так це розглядає Росія. Програна Росією Третя холодна війна змусила її відновити в світі тенденції Другої світової війни, щоб отримати реванш за програш у Третій.

Нинішнє прагнення України у Європу не враховує ту обставину, що тієї Європи, у яку варто було би прагнути, вже не існує. Ані Німеччина, ані Франція не є взірцями цивілізаційної роботи для України. А концентрація мислення на їх економічних досягненнях є дуже обмеженим підходом до цивілізаційної перспективи ЄС.

Нинішня позиція Росії знищує її перспективу як цивілізації, бо вона втратила інтелектуалізм всередині свого правлячого класу і стала неспроможною відрізняти добро від зла. Лише зараз стає зрозумілим, що Росія опинилася серед переможців Другої світової війни незаслужено. Світ закрив очі на співпрацю СРСР з націонал-соціалістичною Німеччиною, на окупацію СРСР (Росією) Східної Європи після війни, на колоніальний режим всередині СРСР за весь час його існування, даючи Росії шанс самій розібратися у своїх вадах. Але навіть розпад СРСР не призвів до історичної рефлексії Росії. У Росії досі не засуджені ані довоєнна окупація частин територій інших країн за пактом Молотова-Ріббентропа, ані повоєнна окупація Східної Європи, адекватно не осмислені ані розпад СРСР, ані політика колишніх радянських країн з установками на державну незалежність після 1991 року.

У Росії забагато імперіалізму, і це руйнує Росію. В Україні та Польщі забагато націоналізму, і він руйнує ці країни. У Німеччині забагато толерантності, і це руйнує Німеччину. Франція, Італія й багато інших європейських країн усе ще лишаються невизначеними в плані ідентичності, і це руйнує ці країни.

Досі травмована Європа не має позитивного майбутнього. Європа продовжує жити в минулому і переживати його травми.

Незаліковані травми можуть призвести до нових ще більших травм. XXI століття не може по-справжньому початися, допоки воно не осмислить та не залікує травми XX століття.

Сергій ДАЦЮК для UAINFO