Як це не важко комусь втямити, але громадський активізм, народжений Майданом, себе вичерпав. Ми лишимось. Дехто. Як улюблені персонажі й водночас рясно обпльовані лідери суспільної думки.

Нам залишилось йти в політику, ставати депутатами якихось рівнів і щось міняти чи швидше вирішувати питання, часто й густо свого оточення, бо всім не допоможеш, чи йти у журналістику (блогерство), де відстоювати свої і ідеали людей з грошима.

Читайте також: Іноземці про Україну: "Ви маєте всі ознаки нової демократії. Потерпіть"

Адже виявилось, що валити ригів легше, аніж будувати добробут людей. І важко підпорядковуватись партійним лідерам. Компромісним чи продажним. Важко не пересваритись між собою. Бо ми теж зв’язані круговою порукою. Ми не кращі за суддів чи мусорів. Прошу не плутати з реформованими органами.Ще можна йти в бізнес. Показувати на прикладі, як піднімати економіку. Трудно. Не всі можуть стати забудовниками чи рестораторами. Це нас об’єднує з бандитами 90-х. Вони не всі могли перелаштуватись.

Читайте також: Війна, яку ми програємо

Йти в чиновники. І ставати частиною державного апарату. Тут два нюанси. Або рішати вопроси. Або піаритися, щоб потім рішати вопроси.

Наш час пройшов. Треба це визнати. Але ми живі. Змучені, ссучені, але самашедші. І до кінця змучитись чи скурвитись не дають лише ті, що не живі. Простіть нас. Що не змогли.

Поки що.