Ви коли-небудь пробували коротко сформулювати, що відбувається в Україні? От так щоб той, хто тут не живе, все зрозумів? Ні? Я теж. Але нещодавно довелося спробувати. І – це неймовірно складно, пише у блозі "НВ" Ольга Кучер.

На вулиці сипав дрібний дощ. Листопад – не краща пора для прогулянок Києвом. Я вже трохи змерзла, не встигла випити кави зранку, тож з особливою нетерплячкою заглядала у вихід зі станції метро – «Золоті ворота». Подумки порадівши, що на іноземця має справити враження одна з найгарніших станцій метрополітену в Європі.

Я погодилася провести екскурсію із суто егоїстичних міркувань – попрактикувати англійську ніколи не зайве. Думала, покажу декілька ресторанчиків із людськими цінами, пабів зі смачними напоями і на тому попрощаємося. Однак португалець Мануель з Ірландії виявився цікавим співрозмовником. Айтівець, він приїхав на вихідні відпочити, але щиро хотів дізнатися про Україну більше, а отже розібратися, що ж у нас тут відбувається.

Тож нарешті, випивши гарячої кави, ми пішки вирушили від Золотих Воріт по Володимирській у бік Софійської площі. По дорозі виявилося – Мануель добре обізнаний. Знає, що Майдан у нас був, а війна – є. Єдине, чого він не розумів, то це – чому? Чому це все сталося з нами? І от чи можна це пояснити коротко і доступно?

Читайте також: Війна, яку ми програємо

Я довго не могла дібрати слів, ми кілька хвилин йшли мовчки. Поки перед нами не постав пам’ятник Богданові Хмельницькому, що за багатьма міськими легендами нібито войовничо вказує булавою на Москву. Однак, нічого войовничого немає і не було. А ініціатор встановлення цього пам’ятника взагалі був відомий українофоб, професор тоді Імператорського університету св. Володимира – Михайло Юзефович. У Вікіпедії пишуть, що на табличці під пам’ятником ще тоді написали – «Волим под царя восточного, православного».

Мануелю я пояснила, що з нами, українцями, так часто буває – ми любимо видавати бажане за реальне. І ще нічого не досягнувши, приписувати собі перемоги (читай – реформи і європейське майбутнє).  

Однак саме пам’ятник Богданові Хмельницькому, і одне його рішення допомогли мені  якнайкраще проілюструвати Мануелеві що і чому сталося з нами.

«Розумієш», – повільно почала я (англійською читати лекцію з історії я не готувалася). «В середині 17 століття так склалися обставини, що очільникові Гетьманщини (історики часто наполягають, що саме від Гетьманщини бере початок Україна) Богдану Хмельницькому довелося шукати протектора серед сусідів. І під дією різних чинників й після довгих мук вибору, він обрав Москву. І – все. І нам понад три з половиною сотні років довелося жити з цим вибором. І навіть проголошення Незалежності у 1991 році нічого не змінило. Лише події останніх чотирьох років почали нас розвертати в інший бік, не туди, куди вказує булава Хмельницького».

Читайте також: Верблюд двогорбий. Україна — двогербова?

Минувши Михайлівську площу, ми на словах про події 2014 року – спустилися до Майдану. Він постав в уяві Мануеля  картинкою з телевізора – свого часу події на головній площі України не сходили з екранів європейських  екранів. Однак істинні причини протистояння йому були не зрозумілі.  Адже події у нашій країні висвітлювалися на Заході активно лише на початку, а згодом – геть поверхнево. І дуже часто з  такої позиції, що Мануель розумів все як повстання проти законної влади, а не як революцію. 

Мануель мало говорив, але уважно слухав, лише рідко уточнюючи деталі. Про кількість розстріляних, про те, чи знайдені вбивці і чи покарані винні. Мої відповіді його дивували.  

Йому, іноземцеві, це все було складно осягнути і одразу зрозуміти. Адже там, звідки він приїхав, давно живуть із тим, заради чого ми всім ризикнули чотири роки тому. І він підібрав слова краще за мене.

«Ви шукали – national identity – національну ідентичність. Правильно?»

«Її».

Читайте також: Тысячелетние символы нашей украинской нации

Через кілька днів після цієї зустрічі Мануель повернувся до Дубліну, і ми з ним списалися. Як минули вихідні в українській столиці? Які враження? І Мануель мені відписав з величезною кількістю смайликів – все супер! І він вже навіть запланував нову поїздку до нас влітку. (І я вкотре подумки пораділа, що не відлякала його своєю лекцією).

Наприкінці розмови мені навіть здалося, що в переписці він мене дещо заспокоює. Мовляв, те, що у вас все зараз так складно, і російська агресія, і стан економіки, і що ніяк не поборете системну корупцію (так, я і про це встигла зачепити) – це все нормально, потерпіть. Бо «Ukraine has all the symptoms of a new democracy». «Україна має всі ознаки нової демократії».