Залізничні пасажирські вагони нічних поїздів є певним символом нашої країни. Вони бувають різні – трансформери, плацкартні чи купейні, нові чи перефарбовані під нові, брудні чи дуже брудні. Але всі ці залізні тимчасові будиночки на колесах є майже єдиним інструментом сполучення різних регіонів країни, пише для "Тижня" Арсеній Сітніков

На жаль, статистичні дані й особистий досвід спілкування вказують на те, що дуже велика кількість людей в Україні досі ніколи не виїжджали за межі своєї області. І не останнім фактором є недостатня кількість можливостей внутрішніх перевезень. Літаки – дуже дорого та лише декілька міст, автобуси – незручність наявних сервісів та особливості наших доріг. Залишається лише залізниця, якщо не брати до уваги такі альтернативні й не дуже надійні види, як автостоп, сервіси пошуку попутників чи навіть розвинутий річковий транспорт у світлому майбутньому. Про проблеми нашої залізниці можна говорити дуже довго, особливо маючи за плечима тисячі кілометрів досвіду на верхній полиці плацкартного вагона. Але важливо, як на мене, говорити і про зміни, особливо, коли вони ініційовані людьми. Хоч і невеликі зміни, але "знизу", мають більше шансів на успіх, ніж глобальні реформи "зверху".

Читайте також: Чого нам слід подорожувати Україною

Однією з таких ініціатив, яка все ж була впроваджена в життя, став запуск нового потяга, який нарешті з’єднав Схід і Захід країни залізничним сполученням. Відправляючись із Костянтинівки, тепер можна без пересадки доїхати до Івано-Франківська, що, зважаючи на популярність такого напрямку в зимовий гірськолижний період, стало неабияким полегшенням життя. Хоча б тій частині людей, які все ж виїжджають за межі області. Чи хоча б бажали це зробити. Але, що більш важливо, цей потяг впровадили на прохання звичайних людей. Тих, що раніше, аби дістатися зі східних регіонів до західних, мали робити вимушену зупинку в столиці. Бо процес децентралізації в "Укрзалізниці" впроваджується надзвичайно складно – все одно поки всі дороги ведуть в Київ. Тож неодноразово бачив петиції до керівництва залізничників щодо запровадження зручнішого варіанту перевезень, і був приємно здивований, коли побачив новий маршрут у розкладі. Люди чекали на нього більше року.

Це важливо не лише в контексті просто розвитку внутрішнього туризму. Наразі активно розвивається культурний діалог між різними регіонами, є багато проектів, завдяки яким громадські активісті, молодь організовують зустрічі,  обміни, форуми. Але цьому дуже заважала проблема зручної логістики. До речі, щось подібне із залізницею вже робили жителі  Маріуполя, коли проривали фактично залізничну блокаду свого міста. Так і має бути – людям на місцях точно краще знати, який маршрут потрібніший і важливіший, ніж чиновникам у київському департаменті.

Думаю, це певний знак для мешканців сходу України. Пряме сполучення між “крайніми точками”, без пересадки в столиці, тобто, умовно, спілкування без посередників – черговий етап дорослішання країни. Яка визнає рівність рівних. І символічне повернення мешканців сходу до державної спільноти: бо вже набридло бачити, як із будь-якого напівміста  Донбасу можна тричі на добу купити квітки в якусь Калугу чи Тулу швидше та дешевше, ніж у Львів чи Тернопіль.

Читайте також: Мусимо зберегти: що в Україні справді краще

Хоча ніяк без недоліків. Головний із них – час. Двадцять годин доведеться провести мандрівникам в не найкомфортніших умовах, аби дістатися до місця призначення. Також на потяг не можна купити плацкартні місця, а купе коштує більше 800 гривень. "Гуртожиток на колесах", яким видаються плацкартні вагони часів Другої світової, звичайно, не приклад для гордості. Але виходить, що дістатися з Києва в польський Перемишль за шість годин комфортним "Інтерсіті" дешевше, ніж проїхати зі східних регіонів до західних.

Подорожі до Європи – це дуже важливо, але стратегічно важливо розвивати й внутрішні перевезення. Робити їх доступнішими, незважаючи чи, навпаки, пишаючись великими розмірами нашої країни. І тут не тільки про ціну – квитки наразі треба купляти аж занадто заздалегідь, навіть за такої цінової політики їх постійно не вистачає. Один провідник розповів мені, що його особистий рекорд – це 50 додаткових людей у вагоні – на третіх полицях, у тамбурі та коридорі. "Була Пасха, а квитків немає. А людям же треба їхати!" – пояснював він. Їхати справді потрібно, всім – у гості, просто помандрувати чи взяти участь у цікавому культурному проекті. І це варто всіх підписаних петицій, прохань та звернень.