Наскільки природнім та звичним для нас є сказати "не можу" у відповідь на чиїсь прохання? Наскільки нами присвоєно право вибирати себе, свої, а не чиїсь, інтереси та очікування? Наскільки ми здатні витримувати невдоволення, що неминуче з'являється у відповідь на нашу відмову?

Тема ця аж ніяк не є однозначною, на будь-які запити зовнішнього світу ми реагуємо найчастіше двома способами: або намагаємося відповідати цим очікуванням зі страху виявитися "поганими" (а "поганих" , як ми знаємо, ніхто не любить), або ж віддаляємося, тікаємо, опираємось, часто надмірно захищаючись там, де немає ніякої загрози.

"Я завжди брала на себе вирішення усіх сімейних проблем: домовлялася, знаходила, підтримувала, давала поради, заробляла. Я ніби не могла "кинути" свою велику родину, ніби я зобов'язана її тягнути на собі, утримувати — і чоловіка, і батьків, і дорослих дітей. Зараз я повністю виснажена, не можу більше ні нести, ні кинути. Сили закінчилися вже давно, я в глухому куті і не маю уявлення, як з нього вийти".

"Я нібито завжди насторожі: мені здається, всі мене хочуть використати у своїх цілях, втягуючи в чужі ігри, де з мене витягнуть всі сили та енергію, обнулять, знецінять як особистість. Через це я весь час в броні, часто уникаю контакту навіть з близькими. Мені важко зберегти себе, коли на мене тиснуть".

Читайте також: Жизненный рецепт счастья, если настроение не очень

На перший погляд, ці стратегії здаються протилежними, але завдання в них одне — до них вдаються, коли важко "втримати" свої кордони, відстояти себе під тиском сторонніх очікувань. Кордон завжди "тримається" на присвоєному праві, в даному випадку — на праві не хотіти і не могти відповідати чиїмось сподіванням.

На одній з терапевтичних груп я запропонувала учасникам поміркувати, що саме їм дозволялося "не могти" в дитинстві, тобто тоді, коли ці права формуються? Як і очікувалось, картина виявилася гнітючою: від дітей вимагалось бути практично всесильними, в той час як "не могти" чогось було не можна.

Не можна було не могти не справитись (з будь-якою справою чи дорученням), натомість було батьківське очікування: "Справлятися потрібно завжди, а якщо не справляєшся, ти слабкий, неконкурентноспроможний, поганий. Ми такого тебе боїмося, не знаємо, що з таким тобою робити, і тому не приймаємо".

Не можна було не включатися в сімейні розборки, потрібно було неодмінно підтримувати найбільш інфантильну сторону або ж взагалі всіх воюючих в їх конфліктах та розбіжностях, часом несучи на собі недитячі функції миротворця і жилетки, в яку всі охочі могли б поплакатись.

Не можна було не могти бути сильним, було заборонено скаржитися, просити, а часто й просто відчувати.

Не можна було не могти радувати батьків, підтримувати їх у відчутті, що вони хороші батьки, і так добре справляються зі своїми обов'язками.

Фактично для багатьох не можна було не бути дорослими, в протилежному випадку загрожувало клеймо "поганий" з подальшим відкиданням і довічною відмовою в любові.

Читайте також: 7 советов, как избавиться от плохого настроения навсегда

Ось ця конструкція "якщо ти посмієш не відповідати нашим очікуванням, то ніколи не отримаєш навіть шансу бути любимим" і тримає нас мертвою хваткою, коли ми, відмовляючи собі в своїх інтересах, біжимо рятувати когось із близьких (буває навіть не близьких). Або, навпаки, рубаємо всі контакти, аби не потрапляти в залежність від чиїхось очікувань.

Я запропонувала групі поміркувати, а з чим хочеться не справлятися? Чого саме хочеться не могти?
Де важливо позначити свої природні обмеження і провести кордон своїх можливостей?

Я наводжу лише небагато що з почутого:

"Я більше не можу бути сильною",

"Не можу не плакати",

"Не можу не чекати від світу підтримки",

"Не можу не просити про допомогу",

"Я не можу любити всіх, особливо тих, хто не подобається",

"Не можу більше відмовляти собі",

"Не можу відповідати за почуття інших",

"Не можу відчувати стільки провини",

"Не можу ґвалтувати себе!"

Як сумно, що ми відмовляємо собі в природних правах тільки тому, що боялися в дитинстві бути "поганими" для своїх батьків. Страх не відповідати їх очікуванням, що підсвідомо закарбувався в нашій пам'яті, пробуджує відчуття жахливих наслідків у разі незгоди, і ми, навіть будучи дорослими, не віримо, що інші люди здатні витримати наслідки сказаного "не можу", бо ми бачили, що батьки з ним майже не справлялися. Здається, що і зараз оточуючі не витримають, пропадуть, помруть, будуть смертельно ображені, проклянуть, кинуть, розчаруються.

Іноді це й справді так, є дуже крихкі та вразливі люди, і їх розчарування доведеться пережити, але є й такі, які здатні впоратися зі своїм розчаруванням і невдоволенням, коли ми щось не можемо зробити для них.

А є й такі персонажі, для яких просто необхідно позначити наші кордони. Тим, хто хоче більше, ніж ми можемо дати. І тим, хто тікає, боячись "тиску".

Читайте також: 3 упражнения, чтобы исправить отношения с семьей и друзьями

Нашим дітям важливо знати: батьки, маючи свої обмеження, не всесильні. Зустрівшись з нашими (батьківськими) кордонами і обмеженнями, вони вчитимуться опиратися на себе, коли батьки вже не в силах підставити своє плече.

"Я роблю те, що можу. Більше дати я не в силах. Ти можеш спробувати інші можливості. Ти можеш спробувати сам".

Як вже було сказано, таке твердження без подальшого відчуття провини буде можливим лише в тому випадку, якщо буде присвоєно право бути "поганим", тобто не відповідати чиїмось очікуванням. І якщо вистачить стійкості витримати чуже невдоволення. Витримати, залишаючись у стосунках, не тікаючи, не звинувачуючи у відповідь.

Якщо хоч трохи привласнити собі право і можливість бути "поганим" в тій частині, де вже немає можливості допомагати іншим в силу своїх обмежень, ми повернемо собі природне людське право не могти, не справлятися, не хотіти, віддаючи лише те, що ми можемо, хочемо і здатні віддати.

Коли це право буде отримано, надмірна відповідальність, як і надмірне уникнення, які так перевантажують або руйнують стосунки, зійдуть за непотрібністю нанівець.