Головний висновок, який я зробив під час судового засідання у справі Єфремова 20 грудня, полягає в такому: він нічого не зрозумів. Він дійсно не розуміє, за що сидить. Півтора року за ґратами, а він так і не зміг зробити принаймні припущення щодо своєї ймовірної провини.

Він дивиться на суд ошалілими очима – "ви на кого замахнулися, раби" – червоніє від люті, коли чує щось неприємне про себе, він просто не в змозі перетравити той факт, що існують люди, для яких його велич, правота та богообраність, у які він свято вірить, – аж ніяк не очевидні речі.

Читайте також: Знищити п’яту колону: чому це потрібно робити просто зараз

Не варто захоплюватися його поведінкою й засівати треди коментарями про "мужність". Порівняно з ким він "мужній" – із Насіровим? Даруйте, але на тлі Насірова навіть вафлі "Артек" – узірець непохитності.

Не треба цього пафосу про ворогів, які заслуговують на повагу. Ні на що цей конкретний ворог не заслуговує. Навіть на співчуття – адже його зіркова хвороба коштувала нам надто дорого.

Читайте також: Революція гідності та Pink Floyd: не по зубах ні "Беркутові", ні його адвокатам

Найпаскудніше в цій ситуації те, що таких "єфремових" в Україні дуже багато. Непокараних винуватців масакри в центрі Києва й на Сході. Але за ґратами – він один. І доти, доки так буде, нічого в нас не вийде.

Не можна пірнути в нове життя, не закривши старі гештальти. Небо не дозволить.