Помиляються, трагічно помиляються ті, хто каже, що в країні нічого не змінюється, а як змінюється, то не на краще, пише для "Тижня" Дмитро Крапивенко

Не треба колупати давні історичні пласти, щоб відшукати маркери змін. Що ще чотири-п’ять років тому було новорічним мейнстримом? Російська не вельми пристойна попса про "дєда мороза й снєгурочку", Сердючка та занафталінений "Голубой огоньок" на ТБ, ну й відомий фільм про іронію долі. Олів’є за радянським рецептом, ледь не забув. 

Такий собі ерзац попередньої доби, хибно зарахований до традицій. Ялинка на Майдані, Ленін на Бессарабці – ці ознаки столиці теж здавалися непохитними. Ну, молоді й прогресивні, звісно, пирскали на такий "святковий набір", але загальна температура по країні вказувала на те, що наш Новий рік – це такий собі масовий день бабака. Звичка, інерція. Чи може бути якось інакше? Про це тоді мало хто думав. А правляча верхівка переконувала, що головне – стабільність і добробут, який вони нам і забезпечать. І сталося диво. Ну якщо так можна назвати Революцію гідності. А чому ні? Ті події – епохальний цикл історичних зрушень із позначкою "всупереч". Жодною логікою пояснити це було неможливо.

Дивом, щоправда, інколи намагаються назвати фейк, під нього замаскований. Ручне регулювання цін, продуктові набори, патерналістські подачки соцвиплат – суть явища з категорії "магія та її викриття". Хто сподівається на них, той обов’язково програє. Не бачив соціології на цю тему, але маю підозру, що люди, схильні до постійної гри в лотереї, участі в багаторівневому маркетингу та фінансових пірамідах, у своїх політичних вподобаннях, найімовірніше, тяжіють до популістів-"чудовторців", ніж до якихось конструктивніших партій. Особливо якщо в їхній риториці є заклик працювати, а не отримувати блага, розподілені згори. Разом такі виборці та їхні кумири будують те, що за фактом є країною дурнів, хоч би в яку красиву назву вони її загортали.

Читайте також: Чи стане Україна країною-стартапом?

Звісно, у самій розмові про надзвичайне завжди є певний відтінок чогось інфантильного чи бодай не до кінця зрозумілого. Візьмімо сучасні технології. Банально, але факт: чимало винаходів, до яких ми звикли або звикаємо тепер, тією чи іншою мірою багато років тому були окреслені у фантастичній літературі. Про портативні телефони, переміщення на високих швидкостях і комп’ютери тривалий час говорили диваки-мрійники, згодом учені, і лише потім "диво" явилося користувачеві як звичайний побутовий предмет. Те, що сьогодні видається фантазією, завтра може потрапити в серійне виробництво: люди у ХХІ столітті в цьому переконалися не раз. 

Прикметно, що сучасні диво-технології мають свої ареали походження. Ми звикли до того, що пристрої потрапляють до нас здебільшого з Китаю, Південної Кореї або США. І це породжує певні комплекси чи в кращому разі самоіронію: мовляв, ну хіба можливий гайтеківський продукт made in Ukraine?! Десятиліття колоніального поневолення та невдачі перших років незалежності закріпили в нас думку, що Україна – це житниця та кузня, у цьому наше призначення, із цим треба змиритися та плекати далі такий імідж.

Щоправда, із високих трибун завжди говорили про великий науково-технічний потенціал, який добре було б якось реалізувати, щоб про нього почули в усьому світі. Але в цих промовах завжди читалася  невпевненість, мовляв, стати інноваційною наша країна може тільки в тому разі, коли трапиться якесь диво. Визнаю, долучилися до цієї колективної психологічної травми й українські ЗМІ, що роками виробляли собі імідж "опозиційних", бо довгий час це було тотожно поняттю "незалежні". Стало хорошим тоном лаяти влади й шукати прорахунки, а в досягненнях знаходити якийсь підступ і зраду. На виході маємо ситуацію, коли про політ "Мрії»" до Австралії з більшою активністю писали закордонні медіа, наші реагували дуже стримано. 

Українське економічне диво. Я бачив чимало "фантастичних" книжок на цю тему, себто передвиборчих програм партій, у яких час від часу цей термін трапляється. Але він є певним титулом, який легітимізується тоді, коли про економічне диво говорять не самі мешканці країни або її лідери (бо це не надто переконливо, радянська "економна економіка" активно пропагувала свої дива, є схожа ідеологема й у сучасній країні-монстрі на ім’я КНДР), а представники інших держав або компаній-інвесторів, що охоче вкладають гроші в нові перспективні проекти. Наразі про Україну такого не почуєш. Отже, ми своє диво ще не явили, над цим треба працювати. Ну не просто працювати в звичному режимі, а відчайдушно шукати точки майбутнього зростання, відкривати незаповнені ринкові ніші, вирощувати "національних чемпіонів" – конкурентоспроможні корпорації, які стануть символом успіху країни.

Читайте також: Влада зробила все можливе, щоб самодискредитуватися – письменник

Ми довго побивалися над занепадом національної культури, подумки не раз ховали український кінематограф, на надгробній плиті якого залишаться два прізвища – Довженко й Параджанов. Але… Добігає кінця 2017 рік, і касові збори українських фільмів б’ють рекорди в кінотеатрах. Диво? Диво. Так, ми ще далекі від створення блокбастерів світового рівня, й нашому кіноринкові ще зростати та діяти до обсягів, наприклад, польського. Але справа зрушила з місця, хоч би скільки було скепсису та хоч би скільки нас переконували, що єдиний правильний шлях – працювати в масовці "Мосфільму".

Війна… Хто був, той підтвердить, що дива там трапляються нерідко. Один комбат улітку 2014-го казав: "Усе те, що зараз відбувається, – один із доказів існування Бога". Тоді й справді бракувало раціональних аргументів, які пояснили б, чому скорочена до сміховинних розмірів армія та зібрані наспіх добробати зуміли зупинити в рази сильнішого ворога й навіть відвоювати в нього чималий шмат території. Через великі втрати, фатальні прорахунки, але змогли. Коли полякам 1920 року вдалося зупинити велетенську червону армаду, що вже доходила до Варшави, вони так і назвали ту битву – "Диво на Віслі". Наша війна ще не закінчена, і з упевненістю про її подальший перебіг можуть казати хіба що астрологи, але замалим чотири роки бойових дій викували генерацію воїнів, здатних на дива, які на війні називають подвигами. У них годі сумніватися, вони просто чекають свого часу. 

До змін може долучитися кожен. Романтики нехай це називають перевтіленням країни, прагматики – реформами. Циніки й песимісти нехай називають це як завгодно, аби тільки не заважали. У новому році кожен відкриє календар, вивчатиме позначені в ньому святкові дні та відзначить для себе, як багато в ньому змінилося: "почорніли" радянські дати, з’явилися нові, українські та загальноєвропейські (як-от Різдво 25 грудня). Це доволі значущий маркер, без якого не відбувалася жодна революція.