Україна - демократична держава. Кожна спроба побудувати в Україні диктатуру закінчується майданом та революцією. Але Україна також бідна держава. Я би хотів, щоб це змінилось. Ось мої 12 суб’єктивних причин, чому Україні не вдається стати багатою демократією.

1. Негативне світосприйняття. Багато українців не вірять в зміни на краще. Всюди зрада. А якщо більшість не вірить, то змін не буде. Як би їх не намагалась впровадити активна меншість.

2. Невміння створювати ефективні команди. Навіть в найкращих командах персональне его зазвичай важливіше за результат. Час витрачається на інтриги та чвари.

3. Соціалістична ментальність при неспроможній державі. Український парадокс полягає в тому, що українці не вірять, що держава спроможна забезпечити розвиток економіки та високу якість життя, але одночасно виступають проти ринків і приватної власності. Немає якісної освіти, достойних пенсій, хорошої медичної допомоги. Але українці проти ринку землі, приватної медицини та освіти, приватизації державних підприємств та за регулювання цін і ринків. А бізнес — це взагалі спекулянти. Коли до них приходить податкова чи СБУ з маски-шоу, так їм і треба.

Читайте також: Велика й Мала тріади відмазок: до чого вдаються демагоги різного калібру

4. Результатом цієї національної шизофренії є глибокий конфлікт між державою і суспільством. Немає довіри до уряду, а уряд боїться бути чесним з суспільством. Замість розмови про те, що ми банкрути, що державний суверенітет досі під загрозою, що потрібно розвивати економіку та підприємництво, що побороти корупцію не вийшло, ми піднімаємо пенсії і державні зарплати, надаємо субсидії і продовжуємо підтримувати за державний (наш з вами!) кошт неспроможні університети та (псевдо)наукові інститути, лікарні, які не лікують, та тисячі державних органів регулювання. До речі, саме ці псевдонаукові інститути і готують стратегії розвитку економіки України.

5. Як наслідок цього конфлікту, суспільство не готове підтримувати та довіряти тим небагатьом людям, що пішли змінювати систему зсередини. Платити ринкові зарплати чиновникам суспільство також не хоче — бо вони злодії та корупціонери і взагалі мають працювати на державу безкоштовно. Та якщо не створювати емоційно та фінансово привабливі умови для чиновників, хороші люди там працювати не будуть.

6. Ще більша проблема полягає в тому, що за чотири роки по Революції Гідності  в Україні немає нової національної ідеї, що може об’єднати суспільство. Також відсутні справжні національні лідери, партії та ідеології. Суспільство, яке не має національної ідеї, не може стати заможним. А лідери, які не мають широкої підтримки суспільства, ніколи не стануть фінансово та політично незалежними. Коли такі нові лідери прийдуть до влади, це буде зроблено коштом олігархів і їхня поведінка в політичному офісі дуже швидко почне нагадувати поведінку попередників. Так вже було в Україні багато разів.

7. Суспільний запит на соціалізм призводить до значного втручання держави в економіку. Держава каже: “Ок, в нас не дуже виходить, але ми намагаємось”. Але такі намагання тільки стримують інвестиції, економічне зростання, підприємництво та інновації.

8. Спотворене та неефективне розуміння справедливості. Багато українців вважають, що справедливість полягає в тому, щоб розкуркулити олігархів та, більш загально, відібрати гроші у багатих та роздати їх бідним. Від цього ВВП країни не зросте. Справжня справедливість полягає в рівних правилах гри та рівних можливостях. Щоб кожен, хто має амбіцію, хорошу ідею та готовий працювати і ризикувати, міг стати багатим, як олігарх. Також, справедливість полягає в тому, щоб ми дізнались хто винний в смертях на Майдані та на Сході. Ці справжні винні — замовники, а не виконавці, — мають бути покарані. Та наразі відбувається так, що деякі з цих замовників замість бути покараними інтегровані в нові схеми.

9. Відсутність поваги до аналітики та даних. Державні рішення приймаються на основі риторики, історій та, інколи, просто лозунгів. Будь-який бізнес, який буде приймати рішення таким чином, швидко збанкрутує. Тому стан економіки України не повинен дивувати.

10. Відсутність поваги до інституцій та правил гри. Все можна змінити, національний бюджет можна “поправити” з голосу, міністрів та голів регуляторів можна не призначати. А обіцянки суспільству, міжнародним партнерам або один одному можна не виконувати. Якось буде.

11. Неповага до бізнесу. Від держави і від суспільства. Бо вони багаті і їх можна “доїти”. Насправді, бізнес — це єдине, що ще тримає країну разом. Бізнес потрібно поважати і захищати, перш за все, від самої держави.

12. Відсутність персональної відповідальності. Більшість українців чекають від держави кращого життя. Але сьогодні є всі можливості опанувати нову професію чи створити маленький бізнес. На жаль, цим користується тільки мала частина суспільства, яка дійсно багатіє.

Загалом, всі 12 пунктів – це критика лівої соціалістичної ментальності більшості українців. Соціалізм та велика держава не працюють, як мінімум в умовах України. Це доведено досвідом СРСР та роками незалежності. На мою думку, добробут може прийти через малу державу, ринки та персональну відповідальність. Українцям не можна продовжувати намагатись бути трохи капіталістичною державою і трохи соціалістичною. Якщо ми хочемо бути багатими, потрібно почати будувати в Україні капіталізм.

Читайте також: Темний бік демократії: винні й політики, й виборці

Як це робити? Рецепт достатньо простий. Найперше, потрібно дійти згоди, що капіталізм це наша національна ідея. Звичайно, держава, корупціонери, олігархи та люди з низькою продуктивністю праці будуть проти. Та навіть вони в результаті можуть виграти, коли Україна стане заможною.

На державному рівні потрібно впроваджувати три принципи:

(а) бізнес — це священна корова, і головне тут — не наробити шкоди, не чіпати бізнес, дати йому розвиватись самому;

(б) соціальна підтримка — це шлях в нікуди. Замість цього потрібні програми перекваліфікації та освіти для дорослих, створення інфраструктури для підприємництва, щоб люди могли забезпечити себе самі;

(с) держава - арбітр у виконанні правил гри, а не гравець в економіці України.

На індивідуальному рівні —

(а) персональна відповідальність;

(б) рольові моделі;

(с) освіта та створення зв’язків і команд.

Фокус має бути на результаті, а результат один — заможна капіталістична демократія з рівними правилами гри для всіх.