До питання про те, чому політики важко визнають свої помилки. Читаю зараз книжку Джорджа Сороса "Відкрите суспільство: реформуючи глобальний капіталізм". Ось гарна цитата:

"Ухвалюючи рішення, я намагаюся оцінювати їхні наслідки. Я припустився багатьох помилок, але в мене є перевага, бо я сам собі пан і можу виправляти власні помилки, не зазнаючи покарання. Політикам така розкіш недоступна: визнання ними помилки тягне за собою покарання вже на наступних виборах. Через це вони намагаються виправдати власні дії, хапаючись за будь-який аргумент. За таких обставин і сліду не лишається від турботи про спільні інтереси. За відсутності об’єктивного критерію на кшталт підсумкового рядку балансу, дебати між політиками вироджуються у взаємні звинувачення різних таборів, допоки пересічні громадяни не дійдуть висновку, що вся політика гнила."

Читайте також: Вірус безгрішності: годі тримати скелетів у шафі

А от інший бік тієї ж демократичної медалі – з тієї ж книги Сороса:

"Проте виборці також не без гріха. Передбачається, що вони підтримуватимуть представників, котрі беруть близько до серця основні інтереси суспільства, хоча насправді вони часто ставлять вузькі особисті інтереси понад суспільні. Кандидати, у свою чергу, апелюють до особистих інтересів, але оскільки інтереси всіх і кожного вони задовольнити не в змозі, укладають угоди зі впливовими групами. Система вироджується, коли виборців більше не турбує та обставина, що їхні кандидати брешуть, аби лише вони обслуговували особисті інтереси виборців. Мірилом стають не чесність та інтелект, а здатність отримати більше голосів. Гроші роблять це виродження ще яскравішим."

Читайте також: Страх вибачення: чому державним діячам варто визнавати свої помилки

Ви ж розумієте, що це все про нас, пані та панове?