Мета Росії незмінна – знищення не лише України, а максимальна руйнація Європи та Заходу. Про це в блозі НВ пише Роман Скляров.

Як ми будемо повертати Крим і Донбас? Останнім часом в Україні це питання почали розглядати так, наче війна уже закінчилась, Росія остаточно полишила плани знищити Україну і нам лише залишається спокійно планувати, а що ж робити далі.

Це дуже оманлива ситуація, і ось чому. Росії ніколи не був потрібен Крим і Донбас окремо від знищення України. Територія, як така, у даному  випадку не є привабливою для Росії – їй непривабливий існування незалежної України як держави. Російський імперський шовінізм просто не може цього витримати.

Тому питання Криму і Донбасу – це не питання саме по собі, це елемент у протистоянні з нульовою сумою, де наш суперник не може в принципі зупинитись на тому статус-кво, який є зараз. І не варто про це забувати чи тішити себе ілюзіями на зразок «Давайте залишимо Донбас Росії/терористам, а самі будемо спокійно будувати країну».

Ніхто нам будувати країну не дасть. Це не та ситуація, яка була зі Східною і Західною Німеччиною. Війна давно перестала бути «холодною», а сама Росія набрала такої динаміки та напруженості у своєму шовіністичному угарі, що не може просто зупинитись і зберегти статус-кво на 20-30 років. Вона має цю енергію виплеснути назовні. Інакше російське суспільство, хворе на манію величі, просто не зрозуміє, і приведе до влади того, хто таку їх потребу задовольнить.

Останні військові навчання «Захід», які Росія нещодавно проводила на території Білорусі, дають усі підстави вважати, що Росія не збирається зупинятись. Її мета незмінна – знищення не лише України, а максимальна руйнація Європи та Заходу як іншого цивілізаційного простору. Орда, «правонаступницею» якої є Росія якщо не етнічно, то ідеологічно, завжди вороже дивилась на європейське самоврядне місто як явище, де можна розвиватись інтенсивно, а не лише дикими набігами на чужі території.

Чому ж Росія взяла паузу зараз? Перше – це, безумовно, президентські «вибори» у березні 2018. Але їх роль не варто перебільшувати. Сюрпризів там навряд чи варто чекати. А от чемпіонат світу з футболу, який відбудеться у червні-липні 2018 року – більш вагома причина. Показуха завжди була для Росії в ціні, особливо перед міжнародною спільнотою.

Згадаймо, що перед Олімпіадою в Сочі Путін навіть випустив з в’язниці Михайла Ходорковського. Та через місяць після завершення Олімпіади анексували Крим, а потім відбулось і вторгнення на Донбас.

Тож до липня 2018 Росія не буде ризикувати зривом ЧС з футболу на її території, але після мундіалю руки у неї будуть розв’язані. Україна має це дуже чітко усвідомити і підготуватись до усіх можливих сценаріїв. Зрештою, нарощування військової потужності та нагнітання імперської істерії в РФ, паралельно із невмінням та небажанням росіян розвиватись інтенсивно, змусить рано чи пізно піти Росію на більш масштабні військові заходи. І не просто «змусить», а, як демонструють військові навчання «Захід»,  російське керівництво вже до цього готується.

Однак вирішальним для нас має бути розуміння того, що поки Росія існує у нинішньому вигляді, як імперія, що не до кінця розвалилась, Україна завжди буде під загрозою: у нас завжди буде війна і ніколи не буде спокою.

Питання не в тому, як повернути Крим і Донбас. Краще запитати – як нам вберегти Україну? І відповідь лише одна – це зникнення Росії у її існуючому вигляді та утворення на її території протилежність імперії  – російську національну державу. З обов’язковою декомунізацією, «денацифікацією» (російський фашизм ще не отримав своєї назви), судом над військовими злочинцями і тому подібне.

Та поки цього не відбулось, Україні варто готуватись до найгіршого. Росія може розвалитись сама, як колись під тиском соціально-економічних обставин Радянський Союз, тільки в разі багатократного посилення санкцій з боку Заходу. В першу чергу, введення ембарго на продаж нафти. Але поки цього немає і близько, й, будемо чесними, очевидно й не буде.

Взагалі, якби Європа та Штати оцінювали загрози від Росії більш реалістично, вони б мали не лише посилити економічні санкції, а використати зброю Росії проти неї самої. Найбільший страх Росії  – це незалежність своїх республік (і не лише України). Відцентрові тенденції у Татарстані, Чечні завжди викликали в Кремлі паніку.

Будь Європа та США більш далекоглядними та сміливими, вони б уже зараз почали непублічні, неформальні зустрічі з представниками місцевих еліт республік РФ, щоб завірити ці еліти у гарантіях особистої безпеки, фінансової допомоги на випадок отримання цими республіками суверенітету з тих чи інших причин, і, безумовно, у готовності визнати цей суверенітет. (Паралельно оцінюючи, кого з військового керівництва РФ треба підкупити, щоб локалізувати ядерну зброю.)

І не варто думати, що той же Рамзан Кадиров чи будь-хто інший не пішов би на такі переговори. Якщо через жорсткі санкції проти РФ у Москви не буде грошей, щоб дотувати Грозний, Кадиров може дуже швидко охолонути у любові до Путіна. Зрештою, як показав геноцид мусульман у М’янмі, офіційна позиція Кремля не завжди задовольняє Грозний.

Однак Захід, скоріше за все, не відступить від політики умиротворення агресора, а будь-які спроби зробити крок на випередження будуть розглядатись там як страшна провокація того, що і так неминуче. А саме, більш активних військових дій Росії не лише проти України, але й Європи загалом.

Що робити Україні у даній ситуації? Готуватись до більш масштабної агресії Росії після липня 2018. Звичайно, це може бути і пізніше. Ніхто не знає, на якому етапі зараз підготовка такої агресії в російському генштабі. Але що така підготовка триває, навряд чи можна сумніватись.

І готуватись треба не до того, що уже було у цій війні, а до нових викликів. Уся лінія кордону з Росією, перешийок Херсонської області з Кримом та, як це не дивно, лінія кордону з Білоруссю має бути на замку і готова до будь-яких сценаріїв.

Не варто тішити себе ілюзіями щодо братської Білорусі, яка повністю залежна від російської фінансової допомоги, надає свою територію для військових навчань РФ і де викрадають українських громадян. Холодний аналіз має підказувати, що у час «Ч» Росія використає Білорусь як свою власну територію.

У 1939 році Німеччина обійшла лінію Мажино Франції з півночі через Бельгію. Нам не варто допускати помилок французів, коли нашу лінію оборони просто «обійдуть». Кордон з Білоруссю має бути не менше готовий, ніж кордон з РФ.

Крім того, нам варто наполягти на якомога швидшій допомозі США у летальній та іншій зброї, щоб українські військові елементарно могли навчитись цією зброєю користуватись.

Але покладатись, звичайно, варто лише на себе.

Тим більш прикрими виглядають корупційні скандали у міністерстві оборони та збройних силах загалом. На фоні втоми від війни та «самозаспокоєння» значної частини громадян, яка живе далеко від зони бойових дій, корупція в армії робиться особливо легко, і нинішня влада, очевидно, це прекрасно розуміє. Тому якщо не зупинити корупцію у силовому блоці зараз, то завтра Україна може прокинутись «не в своїй тарілці».

У цьому контексті доречними були б і вибори, принаймні парламентські, а краще і президентські, не у 2019 році, а хоча б у травні-червні 2018-го – невдовзі після виборів у Росії та перед ЧС з футболу. Таким чином, певна «політична нестабільність» у нас настала б приблизно одночасно, і росіяни не змогли б цим скористатись, будучи зайнятими футбольним мундіалем.

Якщо ж президентські та парламентські вибори будуть у 2019 році, і займуть, разом з передвиборчою кампанією, фактично весь календарний рік, то Україна відкриє перед Росією більше слабких сторін. Враховуючи, що вибори у нас – це завжди криза, Росія отримає додаткові переваги.

Дух «самозаспокоєння» і розслабленості, який панує подекуди серед наших громадян, треба проганяти. Вирішальні битви за незалежність України ще попереду.