Напівтемним коридором зі швидкістю равлика йде дідусь зі стосом паперів, які від руки списані чорним олівцем. Його потерті підошви майже не відриваються від паркету, створюючи характерний звук човгання. Якщо заплющити очі, може здатися, що це іде зомбі з серіалу «Ходячі мерці». Стає моторошно. Чоловік зайшов у відділ із табличкою «центр практичної інформатики». Цікаво, що він там робитиме?..

Машина часу

Заходжу через парадні двері до чепурної будівлі Президії Національної академії наук на вулиці Володимирській. Встелені червоним килимом мармурові сходи ведуть до просторих кабінетів академіків Патона та Загороднього, які розмістилися якраз по сусідству. Приймальні вчених схожі на будуари: на стінах є елементи позолоти, стоять ошатні шкіряні крісла та дивани. На них вмощуються гості заступника вченого секретаря Ємельянова та радника президії Баряха.

А ось зі свого кабінету виходить заступник начальника науково-організаційного відділу Володимир Корнілов. Чоловік пенсійного віку вдягнений у старомодний коричневий костюм та блакитну сорочку. Виходить на перекур у тамбур між поверхами — бо в кабінеті, за правилами пожежної безпеки, палити не можна.

Читайте також: Українська освітня бюрократія проти здорового глузду

Корнілов іде, не кваплячись, розміреним впевненим кроком. На чемні вітання працівників, які проходять повз, він не відповідає — і навіть жоден м’яз на його обличчі не реагує. Ми розмовляємо про перспективи розвитку НАНУ та науки в цілому:

— Я не можу залишити президію. Я не можу, не можу без Академії. Вдома мені погано. А тут… усе. Спогади, друзі, колеги… медалі, — каже кандидат фізико-математичних наук, спершись правим ліктем на стіну і перекинувши одну ногу на іншу — зовсім як у фільмах про гангстерів. Саме в такій позі дуже зручно палити цигарку. — Та й корпоративи у нас гарні проводять.

— А що у вас прийнято дарувати на свята?

— Книга — незмінно чудовий подарунок, — чоловік розпливається у посмішці. — От мені з нагоди дня народження член президії НАН Яцків подарував книгу спогадів про своє життя і роботу в академії. Чудово написано про те, як все було.

Корнілов поринає у ностальгію і в звичній для його покоління манері порівнює чудове минуле із нікудишнім теперішнім:

— Колись науці держава приділяла куди більше уваги. Ми почували себе потрібними. А зараз — морок. Немає посередника між бізнесом та наукою. Чув, правда, про конкурси стартапів, які організовують в Київському політеху. Ще чув про наукові пікніки. Але то виняток. Виняток із правил, — говорить він із нотками безнадії у голосі. — Нам потрібні інноваційні компанії, технопарки, інвесткомпанії. Та й закони і нормативку треба привести до тями.

Борис Патон уже п'ятдесят шість років очолює Національну академію наук України

Допаливши цигарку, Корнілов поспішає назад до кабінету — «спілкуватися із пресою без дозволу прес-служби не можна».

У показного пафосу будівлі Президії є і інша, менш чепурна сторона. Щоб побачити її, треба зайти у будівлю із бокового входу. Втім, ще з вулиці видніються гігантські пузаті монітори із початку 90-х, які бозна коли перемістили на старі підвіконня. Зайшовши всередину, бачу зубожілий мікс потертого паркету, потрісканих стін та домашніх квітів на підлозі. Вишенька на торті — шикарний червоний серп і молот у центрі композиції «Они сражались за родину» біля кабінету заступника керуючого справами НАН України Валентина Степаненка. Закон про декомунізацію? Ні, не чули.

Воно й не дивно — переважно тут працюють люди пенсійного або передпенсійного віку. Розпрощатися із радянщиною їм, мабуть, непросто.

52-річний головний учений секретар НАН України Вячеслав Богданов (другий справа) — наймолодший представник Президії НАНУ

У цій частині президії — адміністративний корпус з десятками кабінетів, що мають чудернацькі назви «сектор охорони праці», «центр проблем наукового забезпечення розвитку регіонів», «радник з питань безпеки», «сектор зведеного планування», «група аналітично-інформаційного забезпечення».

Ось коридором зі швидкістю равлика йде дідусь зі стосом паперів, які списані від руки чорним олівцем. Його потерті підошви майже не відриваються від паркету, створюючи характерний звук човгання. Якщо заплющити очі, може здатися, що це йде зомбі з серіалу «Живі мерці». Стає моторошно. Чоловік зайшов у двері «Центру практичної інформатики». Цікаво, що він там робитиме?..

— У президії зараз працює близько півтисячі співробітників! Це більше, ніж в багатьох наукових інститутах, — розказує про роздутий апарат старший науковий співробітник Антон, який вже стомився боротися із тотальними маразмами в НАНУ. — Бо приходить до керівництва якийсь дружбан і каже: «Слухай, у мене син дебіл, ніде не можу його пристроїти. Візьми його для себе, хай папірці перебирає».

За гроші чи за послуги такі кадри на довгі роки поселяються у президії. А якщо немає вакансії, то можна вигадати новий відділ, сектор чи аналітичну групу, яку новоприбулий може очолити.

Ідейне керівництво

Осучаснити погляди нинішнього керівництва НАНУ непросто. Адже воно левову частку життя прожило за часів, коли інакодумство та реформаторство часто прирівнювалися до злочину.

Один із найяскравіших прикладів боротьби реформаторів та консерваторів у ті часи — публікація у 1973 році заяви членів Академії наук СРСР в газеті «Правда», у якій вони засуджували академіка Андрія Сахарова. Радянських науковців обурило те, що Сахаров вимагав лібералізації СРСР, протестував проти політичних репресій, критикував українофобію, а потім ще й створив і очолив Комітет прав людини СРСР:

— В останні роки академік Сахаров відійшов від активної наукової діяльності і виступив з низкою заяв, що ганьблять державний лад, зовнішню і внутрішню політику Радянського Союзу. Він фактично став знаряддям ворожої пропаганди проти Радянського Союзу та інших соціалістичних країн. Ми засуджуємо його діяльність, що ганьбить честь і гідність радянського вченого, — йшлося у спільній заяві.

Під цією публікацією підписався й академік Борис Патон — який з 1961-го року і донині займає посаду голови Національної Академії наук України. Вимагати від 99-річного Патона жвавості у прийнятті рішень та реформ ніхто й не намагається. Колеги по президії уже й самі не перший рік на пенсії, і з поваги до визначного науковця критикувати голову НАНУ не наважуються.

Добре розуміє Патона 97-річний професор Степан Стойко, який лише десять років тому вийшов на пенсію, але продовжує писати наукові праці на екологічну тематику.

Степан Стойко уже десять років на пенсії, але продовжує писати наукові статті

— Після 90-та працездатність вже не та, — каже він. — Патон — заслужена людина. Як технолог він багато зробив. Йому, може, і важко відмовитися від керівництва академії, якою він керує півстоліття. Це його дітище. В такому віці важко не тільки керувати, але й збагнути нові напрямки у науковому прогресі. Людина в такому віці неспроможна це зробити.

Щоб збільшити графіку, клікніть на неї. Зробіть це — на графіці ви побачите багато цікавих даних

Щоб збільшити графіку, клікніть на неї

Професор із сумом визнає: старшому поколінню бракує зв’язків зі світовою наукою, недостатнє знання іноземних мов. Насамперед — англійської. Тому треба давати дорогу молодим.

А от науковці, які ще нескоро вийдуть на пенсію, різкіші у своїх висловлюваннях і порівнюють нинішню президію НАН із політбюро. Бо середній вік членів Президії — 74 роки, і рішучих реформ від них годі чекати.

— Патона не бачили останні місяці. Ніхто, крім замів. Це важко уявити, але це правда — керування наукою відбувається через листи з підписом Патона! Більшості академіків теж далеко за сімдесят. І більшість з них не займається наукою вже десятиріччями. В академії зовсім немає українських вчених, які працюють за кордоном, хоча, наприклад, Юрій Гогоці має там більше публікацій, ніж роблять цілі українські інститути за 10 років, — критикує дослідник Федір Боховчук.

Юрія Гогоці ставлять за приклад академікам не просто так. Вчений-матеріалознавець народився та виріс у Києві, проте після падіння залізної завіси поїхав по стипендії Гумбольта в Німеччину, далі на нього чекали Японія, Норвегія й Америка. Останні двадцять років Юрій працює у Дрексельському університеті у Філадельфії. Проте він часто буває на батьківщині і працює тут разом з українськими колегами. Попри те, що Гогоці не має жодного відношення до Академії наук, його називають найвпливовішим науковцем сучасної України.

Юрій Гогоці, український науковець зі світовим ім’ям. Не має жодного стосунку до Академії Наук

А тим часом, щоб хоч якось зняти стрес, українські вчені, які працюють в інститутах НАН, обговорюють кандидатури на імпровізованих конкурсах а-ля «Шнобелівська премія по-українськи» на форумах та у тематичних групах у соцмережах:

— Василь Кремень «за відданість комуністичному вихованню молоді» поза конкуренцією! Партійний вождь нинішніх і майбутніх посіпак! — пропонує кандидатуру на «премію» Сергій Болтівець, професор Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця, доктор психологічних наук.

У 2017 році член президії НАНУ академік Василь Кремень отримав відзнаку академії «За багатолітню плідну діяльність вченого і педагога, державного і громадського діяча й активне сприяння реформуванню системи освіти та розвитку науки в Україні». Проте, академіка критикують за те, що за радянських часів він працював на найвищому рівні в партійній ієрархії — помічником завідувача ідеологічним відділом ЦК КПРС. До 1991 року Кремень займався питаннями марксистсько-ленінської комуністичної ідеології та її впровадження в систему освіти і науки СРСР.

— Саме через діяльність таких, як Василь Кремень, Україна все ще не звільнилася від нав'язаної в радянський період ідеології та її цінностей. В зоні його відповідальності були питання освіти і науки, — каже інший науковець, Оксана Стеценко.

На додаток до старих партійців, молоді вчені скаржаться на те, що уся структура НАН засмічена величезною кількістю людей-манекенів, які не генерують нових знань, а лише займають робочі місця.

— Є люди передпенсійного віку, яких шкода звільнити. Бо до пенсії залишилося два роки. Вони вже не генерують нові наукові знання, але й очевидних причин для звільнення немає: на роботу вони приходять вчасно, поводять себе тихо-мирно, непомітно протираючи штани. Займаючи місце у кабінеті.

Наукова спільнота визнає: вік не завжди має значення. Є ефективні науковці передпенсійного і пенсійного віку. Але це радше винятки, аніж правило.

— Чому б не прийняти підзаконний акт, яким знизити пенсійний вік для науковців хоча б на 5 років? Якщо звільнити старих, то на їхні місця можна брати молодих вчених. Якщо звільнити 50% людей і збільшити зарплату вдвічі, то це вже будуть більш-менш конкурентоспроможні гроші, — каже Сергій Коноваленко, молодий учений.

Реформи в НАНУ потрібні, як повітря. Але поки неясно, хто буде їх проводити.

«Геніальні» статті

А може, старі кадри НАНУ дуже працелюбні та геніальні, тому і продовжують трудитися на благо науки вже після досягнення пенсійного віку?

Оцінити працелюбність та геніальність вченого може кожен, хто має доступ до інтернету. У мережі є чимало спеціальних програм, які автоматично вираховують ККД науковця.

Отже, і ми можемо виявити коефіцієнт корисної дії кожного академіка, професора чи кандидата наук, який гордо несе звання представника української НАН.

Щоб заявити про свої наукові здобутки всьому світу, потрібно публікувати дослідження у якісних виданнях — тих, що мають вагу у науковому світі. Це повинні робити і вчені, які працюють в інститутах НАН України.

Кожен науковець-початківець знає: якісні наукові статті можна зустріти тільки в тих виданнях, які входять до міжнародних баз даних Web of Science та Scopus. Сумарно ці бази охоплюють близько сорока тисяч наукових видань.

А ще якісне видання має високий імпакт-фактор — коефіцієнт, який демонструє, як часто цитують статті того чи іншого наукового журналу.

Щоб міжнародна наукова спільнота могла оцінити дослідження науковця, він має опублікувати свою роботу двома мовами: не лише рідною, а й англійською. Втім, в Україні двомовних якісних видань близько десятка. Серед них гарну репутацію має журнал «Доповіді», який видає НАНУ (в «Доповідях» є редколегія, яка приймає рішення, що робити зі статтею).

Але основна відмінність між хорошим та поганим науковим журналом — це те, що неякісні видання приймають халтуру, а якісні — ні. Своєрідним фільтром для відсіювання непотребу є рецензування статей перед їх публікацією.

— Процес публікації статті у якісному англомовному виданні виглядає так: я надсилаю свою статтю про лісознавство редактору, який не ас в області лісознавства, тому призначає двох незалежних рецензентів мого творіння. Зазвичай рецензент обирається з-поміж авторів, на яких я посилався у своїй статті. Вони зазначенні у списку використаної літератури. Редактор надсилає мою статтю рецензентам, але не каже, хто є її автором. І рецензент у своєму висновку пише: ось це — не доведено, ось це — помилка, ось це — сумнівно, — розповідає Андрій, який і сам часто отримує на рецензування статті про ґрунтознавство — адже саме в цій темі він є експертом.

— Я читаю статтю і одразу бачу, коли хтось хімічить, а коли робота зроблена якісно. Але якщо мені надішлють щось з ботаніки, я не розберуся, які недоліки має стаття, — пояснює він.

Рецензенти можуть прийняти три рішення: прийняти статтю без правок, прийняти з правками або відмовити у публікації. Як показує практика, від моменту надсилання статті редактору до виходу публікації на сторінках журналу може минути півроку. Але в більшості українських видань статтю друкують в тому вигляді, в якому вона надсилається автором редактору. Тобто, без рецензій та перевірок якості.

Причина байдужого ставлення українських редакторів до вмісту їхніх видань — це гроші, які вони отримують від автора за кожну сторінку наукової статті. Видання зацікавлені в тому, щоб до них зверталося якомога більше авторів, бо що більше статей — то більший прибуток.

— Якщо я хочу написати статтю, я надсилаю рукопис редактору. І потім мені кажуть — це виходить стільки-то сторінок. Одна сторінка — це 30-40 гривень в середньому. Видавцю байдуже, буде хтось читати цю статтю чи ні. Саме тому загальна якість наукового продукту в таких журналах низька, — пояснюють автори.

Про іноземний досвід розповідає Владислав Апостолюк, доктор технічних наук, який працював у Сингапурі:

— Там вчені працюють на міжнародний рейтинг своїх досліджень. Від науковців вимагають їздити на конференції (мінімум двічі на рік) та публікувати статті. Щорічне підвищення зарплатні та бонуси напряму пов'язані із рейтингом та кількістю твоїх публікацій та виступів на конференціях. Причому, чим вище impact factor журналу, де тебе опублікували, тим вищі твої бонуси.

Де вас можна почитати?

Індекс цитувань — ключовий показник, який використовується в світі для оцінки роботи дослідників і наукових колективів. Цей інструмент оцінює вплив вченого або організації на світову науку, визначає якість проведених наукових досліджень.

— Чим частіше цитують вченого, тим більший вплив він має на науку. І тим більше його поважають колеги. Якщо вченого ніхто не цінує, значить, він або геній (що дуже рідко трапляється), або він пише туфту, яка нікому не потрібна, — каже Сергій Коноваленко.

Перевірити індекс цитування конкретного науковця можна у різних пошукових системах. Найпопулярніший пошуковик — Google scholar. У ньому відображаються усі наукові статті, незважаючи на те, чи в якісному виданні вони були опубліковані.

Завдяки такій системі підрахунків в українських та російських вчених індекс цитування підвищується. Адже в Україні та Росії є безліч спеціалізованих сайтів, де публікують усе без розбору. Заплатив за розміщення статті у журналі або на сайті без рецензії — і отримав плюс одне посилання на текст у Google scholar.

А от в базах даних Web of Science та Томсон Ройтерс подібний фокус не проходить. У них враховуються лише англомовні статті із більш ніж сорока тисяч якісних закордонних видань.

За даними аналітиків Clarivate Analytics, у 2017-му році у списку трьох з половиною тисяч найцитованіших авторів світу перше місце за кількістю цитувань у журналах із бази Web of Science мають американські науковці, друге — канадійці, третє — китайці. І — жодного представника України.

Чому ж так вийшло?

Ми проаналізували наукову активність 170 керівників інститутів НАНУ. Лише кожен десятий керівник зареєстрований у міжнародній мережі Web of Science, і трохи менше половини — в Google Scholar. При цьому академіки та члени-кореспонденти нітрохи не активніші за кандидатів наук та доцентів.

Всього ж у базі даних Web of science зареєстровано 17,5 тисяч українських науковців.

Цитати великих людей

Щоб оцінити ефективність науковця, використовуються різні індекси цитування. Але найоб’єктивнішим вважається індекс Хірша (h-індекс). Його почали використовувати у 2005 році.

— За індексом Хірша, якщо у мене є одна стаття, яку процитували один раз, то в мене індекс цитування «1». Якщо в мене є п’ять статей, кожну з яких процитували один раз, в мене все одно індекс цитування «1». Якщо в мене є п’ять статей, кожну з яких процитували по мінімум п’ять разів, то індекс цитування «5», — пояснюють вчені.

Ми підрахували: лише 15 керівників інститутів НАНУ мають індекс Хірша більше 20-ти. У президента НАНУ Бориса Патона h-індекс — 24. Найвищий індекс має директор Інституту економіки та прогнозування НАН України Валерій Геєць — 46.

Так виглядає профайл академіка НАНУ Бориса Патона у програмі Google Scolar. З 1991-го року його цитували 3887 разів.

А це — сторінка професора Йоханесбургзького університету, Південна Африка. Індекс цитування Вінода Кумара в сім разів більший, ніж у Патона. Ми вибрали цей приклад випадковим чином із поміж тисяч учених з таким індексом.

У директора Інституту космічних досліджень Олега Федорова індекс Хірша — 6, у директора Інституту проблем штучного інтелекту члена-кореспондента НАНУ Анатолія Шевченка — 7, директора Інституту радіофізики та електроніки ім. О.Я. Усикова члена-кореспондента НАНУ Петра Мележика — 3, директора Інституту загальної енергетики академіка Михайла Кулика — 3, директора Інституту соціології академіка Валерія Ворони — 3.

Читайте також: Участь талантливой украинской молодежи в отечественной науке предрешена

— В українській науці реальна влада знаходиться в руках особливої пострадянської верстви, в якій химерно переплелися риси колишнього компартійного істеблішменту, міцного господарника і невизнаного генія, — вважає Микола Скиба, експерт з питань освіти Українського інституту майбутнього. — Вони вправно маніпулюють колишньою славою університетів та дослідницьких інститутів та слабкою матеріально-технічноою базою. Разом з тим — не пропонують стратегій розвитку, геть не шукають і не розглядають можливості ефективно використовувати наявні потужності і потенціал.

Користуючись посадовим становищем, «невизнані генії» займають агресивну позицію щодо тих дослідників, які сигналізують суспільству про випадки псевдонауки та плагіату.

Чи зможуть шкіряні крісла та позолота президії змусити забути всіх про той факт, що українського академіка у світі цитують рідше, аніж вчорашнього студента? Чи є сенс скаржитися на недофінансування науки тому, хто не цікавиться новітніми базами даних і не генерує нові знання десятиліттями? Чи не краще звільнити своє місце для тих, хто справді сповнений нових ідей? Молодим вченим з кожним роком все важче дискутувати із людьми, які живуть минулим. Тому що ті, хто застряг у минулому, не здатні бачити майбутнє.

Також зазначимо, що на фінансування Академії наук минулого року пішло з бюджету більше 2 млрд грн.

В Бюджеті-18 закладено вже 3,7 млрд. грн

Щоб збільшити графіку, клікніть на неї

Щоб збільшити графіку клікніть на неї