Після прочитання книжки Войцеха Орліньського "Lem. Życie nie z tej ziemi" улюблений письменник дитячих та юнацьких років став для мене набагато ближчим.

Я зрозумів, чого мені не вистачало в образі Лема – реальної біографії. Я навіть уявити не міг глибини тієї травми, якої Лем зазнав під час Другої світової війни, не замислювався над тим, що ховається за простими словами "вижив, коли інші загинули".

Читайте також: Станіслав Лем і "рускій мір"

Лем був смертельно поранений Голокостом – починаючи зі знищення євреїв у львівській тюрмі на Лонського (він був там, до нього не дійшла черга) і закінчуючи життям по чужих документах в окупованому нацистами Львові, загибеллю практично всієї – окрім батьків – родини, постійним очікуванням власної смерті.

Можливо, саме такі випробування і створюють геніїв – а Лем був геніальним фантастом, поза сумнівів. Але геніальність не дозволяє позбутися спогадів. Саме тому Лем ніколи в житті не розповідав про себе до кінця, саме тому він залишався для мене далекою загубленою зіркою.

Читайте також: Класик англійської літератури польського походження з українського Бердичева

Після цієї книжки завжди замислюєшся, чого більше потребує така людина – співчуття чи забуття. А потім розумієш, що Лем хоча б вижив. Вижив.

Тим часом на бруківці біля тюрми на Лонського, на вогкій землі Бабиного яру чи в печах Аушвіцу міг розпрощатися із життям не один такий Лем...