Поліглот із Бердичева (або мій внесок в ювілей імярека)

Біографію Джозефа Конрада запам’ятати дуже просто. У 17 років – матрос. У 27 – капітан. У 37 – перший роман. Але є одне але. Роман "Безумство Олмейера" було написано англійською. А Джозеф Теодор Конрад Коженьовський був поляк, народився в батьківському маєтку під українським Бердичевом, освіту отримав був у Львові та Кракові, перші чотири роки ходив був у море на французьких торговельних суднах із Марселя й уперше почав вивчати англійську вже у віці двадцяти років. І все це не завадило йому стати класиком англійської літератури. У статтю про нього прискіпливі англійські вікіпедисти спробували додати посилання на тих англійських авторів, які письмово визнавали значний вплив Конрада на їхні тексти. За цим списком можна вивчати англійський та американський модернізм в цілому. Неперевершений стиліст, основоположник психологізму в англійській прозі. Фразу "ху із он д’юті тудей?" вперше вимовив у двадцять років. Це дійсно примушує літературознавців почухати потилиці. І хоча все – саме так, і значну частину будь-якої статті про Конрада складають саме спроби з’ясувати мовні питання, навіть кількість опанованих ним мов досі не підрахована.

Джозеф Теодор Конрад народився а сім’ї польського поета, драматурга, перекладача, учасника антиросійського польського повстання 1863 року Аполлона Коженьовського. І навіть ім’ям своїм Конрад завдячує героєві поеми Міцкевича "Конрад Валленрод". Він виріс на польській літературі, особливо цінив Болеслава Пруса, критики іноді знаходять у нього запозичення в польських авторів цілих сюжетів, перенесених на англійський або колоніальний ґрунт. Однак уже в часи слави, коли зміг повернутися до підавстрійської Польщі хоча б як турист, він м’яко відхиляв усі прохання польських друзів написати що-небудь і польською. Більше того, його єдина спроба перекладу польського політичного памфлета англійською визнана неспроможною: втрати перекладу, що страждав буквалізмом, виявилися завеликими, щоб адекватно передати вподобаний польський текст. Це, до речі, стало гарною відповіддю тим критикам, які вважали, що мають справу з автоперекладом. Мовляв, Конрад писав польською і сам себе перекладав англійською. Аж ніяк. Не виходило. Бо кожна мова інакше спрямовує думку. Перекладачем усіх Конрадових романів польською стала його небога Анеля Загорська.

Другою рідною для вродженого шляхтича була французька. Є маса свідчень того, що розмовляв він французькою вільно, вишукано й без натяку на жоден акцент. Більше того, своєю мрією про море цей доволі континентальний юнак завдячує книзі француза Віктора Гюго. Ми вже розглядали "Трудівників моря" в нашій серії. Сподіваємося, що не всі наші читачі, аки Конрад, кинули все й вирушили до Марселя після її прочитання. Одеса нічим не гірша за Марсель. Її теж заснував француз. Залишайтеся з нами.

Збереглася навіть історія вельми шляхетних залицянь Конрада до французької панянки з острова Маврикія в Індійському океані. Якщо його пропозицію руки та серця було відхилено, то не за іноземний акцент, а через непевність становища польського емігранта у французькому колоніальному флоті. Ця непевність невдовзі печально підтвердилася. Через чотири роки, вочевидь коли Конрад вже виправляв штурманський диплом, з’ясувалося, що він нелегал, тобто працює на французьких суднах без дозволу російського уряду. Це ледве не призвело імпульсивного поляка до самогубства. На сімейній нараді його дядько й ангел-охоронець усього життя, Тадеуш Бобровський, запропонував просто перевестися в англійський торговельний флот, який не мав угоди з царським урядом про видачу втікачів і визнавав французькі морські дипломи. А мова, що мова? Доведеться вивчити англійську.

Ось так несподівано французька література незворотно програла англійській "битву за мариністику", як трохи раніше битву під Трафальгаром і колонії, – всі найвеличніші мариністи світової літератури в результаті написали свої романи англійською. Втім, охочих спитати в Конрада, чому не французькою, не меншало. Він віджартовувався тим, що англійська мова – дуже пластична, доступна кожному, а щоб писати французькою, потрібно знати її не гірше Анатоля Франса. А без жартів відповідав, що англійській він завдячує свободою, професією, друзями, книгами та найяскравішими переживаннями свого життя.

Із друзями – особливо показово. Дослідники його текстів виявили, що більшість героїв його романів і повістей про незворушних капітанів, наприклад, і капітан Мак-Вір із повісті "Тайфун", зберігають справжні прізвища флотських товаришів Конрада. А самою думкою про те, що з нього, попри всі неймовірні обставини його життя, будуть люди, тобто – англійські письменники, Конрад завдячує дружбі зі Джоном Ґолсуорсі.

Сліпий випадок. Вони познайомилися на пароплаві, на якому відомий британський письменник був пасажиром, наслідуючи Стівенсона, мандрував Південними морями, а Джозеф Конрад – служив помічником капітана. Море щедре на друзів. У ньому нема інших розваг, окрім теревенів і щирого інтересу до співрозмовника. Недарма більшість романів Конрада подано саме як наратив його "альтер его" – капітана Марлоу. Моряки – завжди незрівнянні оповідачі, в них є змога відшліфувати свої оповідки, "проїхавши вухами" десятків щоразу нових слухачів. До честі Ґолсуорсі, він зумів переконати балакучого колоніального штурмана, що його історії треба записувати й публікувати. І нема чого комизитися й шарітися. Однак Конрад навпаки – зашарівся й зізнався, що перший роман вже написано.

– Дай почитати, – не розгубився Ґолсуорсі.

Читайте також: Українське місто, що дало світові класиків відразу чотирьох літератур

Роман "Безумство Олмейера" справив яскраве враження на видавця Едварда Ґарнетта. Втім, він дуже сумнівався щодо мови. Було очевидно, що думка автора рухається вздовж ліній неанглійського синтаксису та фразеології, і текст нагадує переклад із якоїсь іноземної мови. Все ще в сумнівах, він дав почитати рукопис дружині. І ця ласкава пані змогла переконати чоловіка, що "іноземний акцент" цьому текстові аж ніяк не шкодить, а радше вносить необхідний колоніальний колорит та освіжає англійську граматику. Справді-бо, Конрад лякав лаконічних англійців своїми складносурядно-складнопідрядними реченнями довжиною в абзац, як Оксана Забужко лякає такими реченнями довжиною в сторінку сучасних українців. А для Гоголя такі речення – норма. До честі місіс Констант Ґарнетт, вона була не з полохливих читачів. Правда, настільки не боялася складних речень, що невдовзі стала відомою перекладачкою російських романів, і її смак може здаватися нетиповим для англійки. Втім, нам здається, все було значно простіше: жінкам завжди подобалися моряки.

Стосунки ж Конрада й англійської літератури найкраще ілюструє такий літературний анекдот. Джозеф Конрад і Ґерберт Веллс шпацерували вздовж берега моря. Вони і справді товаришували. Як і з Ґолсуорсі, й із Бертраном Расселом, і з Бернардом Шоу тощо.

– Велсе, ви бачите цей двощогловий баркас із клівером, що тріпотить на вітрі; ви бачите це зловісне криваве світанкове сонце, що віщує жорстокий шторм від норд-весту, ці пінні океанські вали, що беруть свій розбіг від самих берегів півострова Нантакет на Американському континенті, цих мужніх людей, що кидають виклик стихії та самій долі на вутлій шкаралупці? Якими словами ви описали б усе це, Велсе?

– Плив човен, – відповідав Веллс.

І ще про друзів. Конрад входив до англійських літературних кіл, які з ентузіазмом зустріли його перші спроби. Усі його нові оповідання, повісті й романи, перш ніж вийти окремими книжками, друкувалися в солідних літературних часописах. І попри все це, його фінансове становище продовжувало залишатися нестабільним, наклади книжок були достатніми для джентльмена, що живе на ренту, але малими для літератора, що живе на гонорари, редактори видань часто йшли назустріч його проханням про аванси. І хтось із друзів-літераторів виклопотав йому щорічний королівський пансіон у 100 фунтів стерлінгів для цивільних ветеранів (цілком пристойні, як на ті часи, гроші, якщо вірити розрахункам Віктора Гюго, тисячу фунтів коштував новий пароплав). Британська корона прирівнювала колоніальних чиновників і моряків до військовиків, про що сам Конрад, хоча й отримав рятівне британське громадянство півтора десятки років тому, просто не здогадувався. Із цієї ж причини – свого невідання звичаїв метрополії – він довгі роки відмовлявся голосувати на виборах. Проголосуєш ось так, не розібравшись, за вігів замість торі, а Британія потім мучся.

Успіх у широкої публіки прийшов лише на тринадцятому його романі "Шанс" (1913). За іронією долі, літературні друзі вважали його найслабкішим із романів Конрада, бо до того часу були вже написані й "Негр із „Нарциса”", й "Ностромо", й "Серце пітьми", й навіть "Лорд Джим", який вважають вершиною творчості письменника. Аж ні – "Шанс". Тринадцятий роман в тринадцятому році. Може, справа в неймінгу та нумерології? Принаймні, шанс виявився щасливим. Після нього англійська публіка записалася в фанати Конрада, пішли перевидання великими накладами попередніх романів і публікація нових уже в статусі бестселерів. А модерністи настільки розсмакували нескінченні конрадівські речення, що невдовзі стали писати взагалі без розділових знаків і назвали свій стиль "потоком свідомості".

І все ж Конрад до самої смерті почувався чужинцем в англійському суспільстві. Ситуація його улюбленого героя Лорда Джима – вигнанця, раба честі, який унаслідок хвилинної слабкості втратив саму можливість повернутися на батьківщину, живе серед іншомовних аборигенів, дослужився вже до звання місцевого раджі, але залишається глибоко трагічним і нещасним, – дуже нагадує світовідчуття самого автора, якщо туманну батьківщину Джима замінити на сонячну Україну Джозефа, а дружніх, чудових, але чужинських малайців із острова Борнео – на англійців з острова Британії. Втім, не думаю, що хтось з англійських критиків був здатний на такі паралелі, навіть читаючи оповідання Конрада, в якому поляк-емігрант помирає в пропасниці тому, що в маренні просив пити польською, і його не зрозуміла навіть дружина-англійка. Щодо "іншості" чудових, неймовірних, але англійських літературних друзів, то один із них, уперше потрапивши до компанії галасливих поляків у їхньому природному середовищі, з подивом записав до свого щоденника: "Виявляється, Конрад нормальний і поводиться так, як усі його земляки", – настільки бурхливий темперамент письменника не вкладався в уявлення стриманих британців.

До речі, про дружин і мови. Серед українських літераторів, тренованих столітніми полеміками, чи писала Марко Вовчок свої "Народні оповідання" сама, чи все за неї робив коханий чоловік Опанас Маркович, доволі популярною є думка про те, що й неперевершеним стилістом Конрада вважають стараннями його дружини, місіс Джессі Конрад. Вимушений засмутити прибічників обох сміливих теорій. І Марія Олександрівна писала сама, і Джозеф Аполлонович не просив дружини розставити йому коми. Докази першого ви можете знайти в томі листування Марка Вовчка, ретельно укладеному її онуком, Борисом Лобачем-Жученком, за іронією долі – капітаном далекого плавання, моряком, гардемарином останнього випуску Морського кадетського корпусу 1917 року, – який вже в 1960-х випадково знайшов листування бабусі на антресолі своєї ленінградської квартири. Марія Олександрівна писала чоловікові з Парижа українською, а він відповідав їй із Чернігова російською. Такі ось сімейні мовні ігри. Сапієнті сат. Англійським же літераторам подібна версія просто не спадала на думку, щоб її ще й спростовувати.

Це не Конрад входив до англійських літературних кіл, це ледве не вся англійська література по черзі гостювала в орендованому котеджі "на селі", "на морі" й підхарчовувалася незмінно рум’яними пирогами місіс Конрад. Як старий моряк, Конрад почувався панічно незатишно в тисняві мегаполісів. І як старий же моряк, встиг подумати про те, чого він прагне від одруження. У спогадах витончених літераторів місіс Джессі постає милою, молодою, повнуватою панянкою з робочої сім’ї, й неймовірно хазяйновитою. Нікому з гостей і на думку не спадало просити її відредагувати свій рукопис.

Читайте також: Генії місця: своїх вистачає, потрібно лиш знати й не цуратися їх

Якщо щодо трьох "основних" мов, котрими Джозеф Конрад міг би писати романи і розраховувати на літературний успіх, англійським літературознавцям вже все зрозуміло, то щодо інших "нелітературних" мовних знань класика вони досі лише висловлюють припущення. Нерішуче припускають, що якщо він уже закінчив коледж в австро-угорському тоді Кракові, то не міг не знати німецької. А якщо значна частина його мандрівок стосується Індокитаю, то міг на досить пристойному рівні оволодіти й малайською мовою. Принаймні на достатньому для колоніального бізнесу, як знання турецької в наших "челноків", чи для керування державою, як знання української в нашого колишнього прем’єра Миколи Яновича. "Туан" Джим, головний герой Конрада, – все ж таки раджа.

До речі, показово, що доля розпорядилася таким чином, що всі кораблі капітана Конрада ходили не в британських водах. У французьких – в юності; в голландських в Індонезії та бельгійських в Африці – в зрілості (плюс конголезьку мову до скарбнички гіпотез). Це парадоксальним чином дозволило англійцям не сприймати на свою адресу його експресивну критику колоніалізму. І це також сприяло успіху романів Конрада.

– Це не про нас. Це про бельгійців, – охоче обманювалися англійці, навіть проникливий сер Ред’ярд Кіплінг. І навіть цей "співець британського імперіалізму" не міг припустити, що такий самий імперіалізм, тільки в профіль, – російський, – залишив його шановного колегу й товариша без батьківщини, і з того часу в носі він мав будь-який імперіалізм взагалі.

Ризикнемо продовжити цей запропонований англійцями ряд припущень щодо лінгвістичних здібностей, а, отже, й міжмовних впливів на тексти їхнього класика, також російською мовою, й, можливо, літературою. Логічно для підданця російської корони, який у дитинстві прожив більше року разом із батьком на засланні у Вологді, де польською говорили лише такі ж засланці. Можливо, стане зрозумілішим і песимізм, яким англійці попрікають автора переважно трагічних розв’язок написаних ним романів. У російській літературі якось узагалі не густо зі традиційними для англосаксів гепі-ендами. Хто бачив Вологду, той оптимізмом не страждає.

І вже зовсім зухвалою, але виправданою пропозицією текстологам здається нам побажання покопатися в текстах Конрада щодо українізмів і вже згадуваної його першим читачем, видавцем Ґарнеттом, фразеології. Щоб не казали всі інші народи, Конрад народився в Україні, на сучасній Бердичівщині, був аж ніяк не метросексуалом, а селюком, із дитинства оточеним океаном української мови. А юність зустрів у Чернігові, куди його батька перевели на заслання у зв’язку з погіршенням здоров’я. Подібні обставини для його покоління зазвичай закінчувалися так званою українською школою в польській літературі, і ми досі співаємо у зворотному перекладі писані ними польською пісні, вважаючи їх українськими народними. Може когось із літературознавців це наведе на думку про те, що й песимізм ніякий не песимізм, а притаманний українцям якосьбудний стоїцизм.

Справа всього лише в традиційному для українських літераторів звичаї замість присвоювати для національної літератури всіх, кого є змога, – виштовхувати з неї всіх, хто дав щонайменший привід, як ось у випадку Марка Вовчка. Яка, до речі, володіла і польською, вивчала мову в пансіоні шляхетних панянок і деякий час мешкала у Варшаві. І в Чернігові. Як і Конрад. Теж цікавий збіг "із життя поліглотів". Треба якогось сучасного чернігівського автора закинути у Варшаву, і подивитися, що з того буде. Українських філологів завжди підводило те, що з іноземних мов вони, як правило, жодної, крім російської, не знали. Нам здається, після зміни парадигми нашої філологічної освіти, хто-небудь із пошукачів звання магістра філології, якщо не доктора філософії, міг би почитати тексти великого земляка в оригіналі й донести до нас, що він про все це думає.

І все ж після наших полум’яних промов про користь і неймовірні перспективи вивчення іноземних мов у немалих кількостях, якщо не вами, то хоча б вашими дітьми, ми маємо повідати вам страшну лінгвістичну правду. Можна стати класиком англійської літератури, почавши вивчати мову в двадцять років. Доведено Конрадом. Вивчити ж мову перфектно, зокрема розмовну, в такому поважному віці – не можна. Доведено ним же.

Із початком Великої війни, яку в нас продовжують називати Першою світовою, пильність англійців загострилася в пошуках німецьких шпигунів. І пильні співгромадяни одного разу здали Джозефа Конрада доблесній поліції просто на вулиці за... невитравний іноземний акцент, що видавав у ньому шпигуна "серединних імперій". Він просидів у відділку більше доби. Про те, хто з великих англійських письменників, Герберт Веллс чи ж Джон Ґолсуорсі власною персоною, витягував його з "калапучі", обмежилось все посильним хабарем дільничому, чи довелося брати довідку, що затриманий – великий англійський романіст, в самої британської королеви – історія мовчить.