Чимала частина громадських діячів України та й широкого загалу, слухаючи гасла про "шлях до Європи", сприймає Європейський Союз та й узагалі західний демократичний світ як "Царство Боже на землі", пише для "Тижня" Ігор Лосєв

При цьому ігнорують і вельми гострі внутрішні суперечності ЄС, глибокі етнічні та цивілізаційні конфлікти, що їх підживлює масова міграція до Європи зі країн третього світу. Певним свідченням неблагополуччя в "данському королівстві" є Brexit, вихід Великої Британії з ЄС, політичні негаразди в Угорщині (вже звучать голоси в Брюсселі та в Люксембурзі про можливе виключення цієї країни зі складу Європейського Союзу), авторитарний поворот у Польщі, хронічна криза у Греції, що вимагає багатомільярдної постійної допомоги грецькій економіці, та багато інших проблем.

Не дуже даючи раду своїм утрудненням, ЄС із деяким острахом дивиться на Україну, явно не бажаючи перейматися ще й її бідами. Проте знаходяться легальні та пристойні звинувачення на адресу України, яка ще не готова до високих стандартів ЄС і тому не повинна смикатися туди й до НАТО, прагнучи вступити. Більшість звинувачень (із формального боку), безумовно, є справедливими. Приміром, щодо тотальної нашої корупції. Це є, ніде правди діти… Але хіба в тих-таки Албанії, Болгарії, Румунії корупція менша? Та що там Балкани з їхніми візантійсько-османськими традиціями! А горезвісний колишній канцлер ФРН Шредер, а французькі політики, які беруть гроші на вибори то в диктатора Лівії Каддафі, то в господаря Кремля Путіна?

Що ж до Північноатлантичного Альянсу, то й тут українській армії постійно висувають претензії, мовляв, якщо наведете лад, тоді говоритимемо про НАТО. Однак є велика підозра, що після виконання одних вимог з’являться інші, а потім ще й ще… Звісно, українська армія з її незжитою "совковою кредитною історією" далеко не ідеальна, але хіба вона так фундаментально поступається арміям Чорногорії, Албанії, Болгарії? Виникає відчуття, що в основі претензій є щось інше, про що не кажуть уголос, проте мають на увазі.

Маємо підстави вважати, що насправді всі вимоги до України пов’язані з небажанням дуже демократичного Заходу конфліктувати зі кремлівською диктатурою, навіть більше, зі прагненням вести вигідний і прибутковий бізнес із Росією, незважаючи на характер її режиму, і це на тлі нескінченних розмов про міжнародне право, демократію, права людини, європейські цінності тощо. Інколи Захід таки ж умів діяти жорстко й рішуче (у ті миті, коли наставало прояснення в безмежно ліберальних головах).

Читайте також: Загроза орбанізації України: природа обурення Заходом, що вимагає реформ 

Наприклад, коли прийняли до НАТО Грецію й Туреччину, там керували авторитарні уряди, практично військові диктатури. Але альтернативою їм виступали комуністичні тоталітарні диктатури. Існувала також реальна небезпека, що Радянський Союз захопить ці країни. Тоді в Москві відкрито згадували про "турецьку Вірменію", про "вільний Курдистан" та й грецьких комуністів не полишали без опіки. Дуже добре, що на той час Заходові вистачило розуму й відповідальності, щоб не допустити створення грецької та турецької "народних республік".

А нині ставлення Заходу до новітнього російського наступу на Європу та Близький Схід є типовим "сидінням на двох стільцях", коли практичні дії поступаються деклараціям. На жаль, тут можна говорити не лише про тенденцію, а й про стійку традицію. Радянські історики дуже полюбляли шпетити Захід за Мюнхенську змову 1938 року, коли європейські демократи віддали на поталу Гітлерові демократичну Чехословацьку Республіку. Проте за інші гріхи радянські та російські історики Захід не засуджують, просто вперто про них мовчать.

Під час перебудови автори Дьяков і Бушуєва написали книжку "Фашистський меч кувався в СРСР" про те, як комуністи допомагали Німеччині всупереч Версальським угодам створювати бронетанкові війська, бойову авіацію, хімічні війська тощо. Постає питання: а де, як і ким кувався комуністичний меч Радянського Союзу, за яких обставин розбудовували його потужну військову індустрію? Як, за словами російського дослідника, емігранта Дмитра Хмельницкого, "Радянський Союз, будучи слабкою країною без єдиної власної вантажівки, перетворився на потужну воєнну силу, на країну злиденного й повністю безправного населення, але озброєну до зубів"? Причому могутня військова індустрія була створена за 12 років… І тут не обійшлося без сотень західних фірм, які невтомно розбудовували радянську промисловість, які кували більшовицький меч.

Найяскравішим представником таких фірм був американець Альберт Кан (1869 – 1942), промисловий архітектор, якого називали "архітектором Форда". Саме Кан проектував Сталінградський танковий (тракторний) завод, спираючись на свою структуру "Альберт Кан Інк" (Детройт). Між 1929-им і 1932 роками американець спроектував 521 об’єкт у Радянському Союзі, танкові заводи в Сталінграді, Челябінську, Харкові, Томську, зокрема автомобільні заводи в Москві, Сталінграді, Нижньому Новгороді (Горькому), Самарі (Куйбишеві); ковальські цехи в Челябінську, Дніпропетровську, Харкові, Коломні, Люберецьку, Магнітогорську, Нижньому Тагілі; верстатобудівні заводи в Калузі, Новосибірську, Верхній Сольді; прокатний стан у Москві; ливарні заводи в Челябінську, Дніпропетровську, Харкові, Коломні, Люберецьку, Магнітогорську, Сормові, Сталінграді й ще багато-багато інших "флагманів" радянської індустрії… Практично Кан був причетний до закладання основ мало не всієї радянської мілітарної промисловості.

Історик Хмельницький пише, що всі ці дані взято на Заході, з його, Заходу, джерел, оскільки вся ця інформація зберігалася в Радянському Союзі в таємниці, та й у нинішній Росії до неї воліють не звертатися. Цікаво, що російські більшовики робили би без того хлопця з Детройта? Вони запропонували американській фірмі пакет замовлень на будівництво промислових підприємств вартістю $2 млрд. У 2004 році ця сума була еквівалентна принаймні $220 млрд… А в Москві діяла філія фірми Кана під керівництвом його брата. Філія існувала до 1932 року й мала російську назву "Госпроектстрой". Там працювало 25 американських інженерів і 2,5 тис. радянських співробітників. То було найбільше архітектурне бюро світу. Комуністи розплачувалися хлібом із України, Кубані, тому Голодомор мав не тільки суто геноцидну, політичну, а й велику фінансово-економічну мету. Через Кана до Радянського Союзу йшов величезний потік західних технологій.

Читайте також: Нові ідеї для ЄС: про що говорять між собою європейці

Після 1932 року Сталін вирішив переорієнтуватися з Америки на Європу. Тому в 1935-му на радянських заводах працювало 1719 німців, 871 австрієць і тільки 308 американців. Важко сказати, чи став би СРСР суперпотужною мілітарною державою без такої всебічної допомоги й підтримки демократичного Заходу. Мав рацію вождь світового пролетаріату, коли стверджував, що за високий прибуток "буржуй продасть навіть ту мотузку, на якій його повісять". Може, більшовики самі все збудували б?

Ні. Український історик Володимир Селезньов у книжці "Кремлівський плагіат" пише: "У 20-ті роки ХХ століття в СРСР зазнали фіаско перші проекти самостійного промислового будівництва. Із ходу не був побудований Магнітогорський металургійний комбінат, провалилися проекти моторного заводу в Уфі, Челябінського тракторного заводу, Свірської ГЕС тощо". Все, чим пишалися радянські комуністи на ниві індустріалізації, насправді спроектували та збудували переважно західні "буржуї"… Зокрема, з таких фірм: International General Electric, Radio Corporation of America, Ford Motor Company, International Harvester, Dupont de Nemours. Німецький архітектор Ернст Май брав участь у розробці архітектурних проектів близько 20 радянських міст.

Прототипом Магнітогорського металургійного комбінату був металургійний комбінат U.S. Steel Corporation. Американці побудували в Радянському Союзі близько 1500 заводів і фабрик. Як пише Селезньов, "До СРСР приїхало близько 200 тисяч американських інженерів і техніків, які керували майже мільйонною армією в’язнів ГУЛАГу. Таким чином, матеріальну базу соціалізму побудували капіталісти США, використовуючи дешеву робочу силу радянських зеків".

То ж чи варто дивуватися, що на Заході сьогодні "втомилися" від України, від санкцій проти російського агресора? Чимало диктаторських режимів у світі не могли б довго проіснувати без поблажливого (а нерідко корисливого) ставлення до них із боку західної демократичної цивілізації…

Україна – європейська країна в культурному й цивілізаційному сенсі. Вона є частиною західного, насамперед європейського світу. Проте не варто заплющувати очі на те, що цей світ далеко не бездоганний, він не є раєм на землі. Не треба причаровувати себе вигаданою Європою, щоб потім не потерпати від розчарування. Навіть там, у Європі, доведеться боротися й жорстко захищати свої національні інтереси, як це роблять інші країни. Потрібно бачити всі європейські реалії, хоч і найбільш неприємні. Колгосп "Тихе життя" Україні в Європейському Союзі, у Північноатлантичному Альянсі аж ніяк не загрожує…