Останні дні дають змогу щось зрозуміти щодо цивілізаційних моделей України та Росії в контексті свободи, відкритості та способу інновацій. Прес-конференція президента України та послання президента Росії Федеральному зібранню дають можливість навіть порівняти ці дві моделі.

Прес-конференція президента України була менш масштабною за змістом, ніж послання Президента Росії. Прес-конференція українського президента була радше на поточні теми, де можна було б виходити на узагальнення, але не хотілося. А послання президента Росії було на теми цивілізаційної перспективи.

Тим не менше, саме зараз цивілізаційні моделі України та Росії набувають все більше чітко окреслених рис, причому незалежно від публічних позицій їхніх лідерів, які іноді говорять малозрозумілі та суперечливі щодо дійсно реалізовуваних моделей речі.

Візьмімо основні тези послання російського президента.

"Зміни в світі мають цивілізаційний характер. І масштаб цього виклику вимагає від нас такої ж сильної відповіді. Ми готові дати таку відповідь. Ми готові до справжнього прориву...

Щоб іти вперед, динамічно розвиватися, ми повинні розширити простір свободи, зміцнювати інститути демократії, місцевого самоврядування, структури громадянського суспільства, судів, бути країною, відкритою світові...

Відставання – ось головна загроза й ось наш ворог. І якщо не переламаємо ситуацію, воно буде неминуче посилюватися...

Зростання доходів... Зниження рівня бідності... Демографія і діти... Підтримка старшого покоління... Росія серед п'яти великих економік світу, до середини наступного десятиліття збільшення ВВП на душу населення в півтора рази... До кінця наступного десятиліття тривалість життя в Росії 80+... Масштабна програма просторового розвитку, на розвиток міст та інших населених пунктів подвоїти витрати на наступні шість років... Передові технології в будівництві та цифрові технології в роботі соціальних об'єктів... Подвоїти витрати на будівництво та облаштування автомобільних доріг... Північних шлях... Росія – логістичний вузол планети... Один зі світових центрів зберігання, обробки, передачі й надійного захисту інформаційних масивів... Екологічні технології... Сучасна якісна освіта... Також у цифрову форму потрібно перевести документообіг між держструктурами... Зміцнення армії та флоту..."

Далі ідуть хвастощі новою зброєю, погрози нею Заходу та заклик його до перемовин як із рівними. Окрім того, є чітке вказування на друзів і партерів:

"Наше всеосяжне стратегічне партнерство з Китайською Народною Республікою. Особливо привілейовані стратегічні відносини склалися в Росії з Індією. Нової динаміки отримують наші відносини з дуже багатьма країнами світу..."

Майже все з того, що говорив президент Росії (окрім останньої мілітаристичної частини промови), у принципі годиться і для України.

Але якщо уважно подивитися на тезу про розширення простору свободи, то можна побачити її абсолютну брехливість і неадекватність.

Ставлення до свободи в Росії можна означити скоріше так, як це свого часу зробив у своєму інтерв'ю 2014-го року російський філософ Олег Генісаретський "Свобода, де можна, а де не можна, – примус". Причому цей примус в Росії завжди зовнішній – від держави, від православ'я, від зомбованого телепропагандою більшості суспільства.

Мудріше ставлення до свободи звучить інакше – відповідальна свобода, тобто така, де можливе 1) самообмеження, але 2) на основі внутрішнього рішення про власну відповідальність перед загальним змістом, перед благородним та суспільним контекстом. Тобто ніякого зовнішнього примусу. Зовнішній примус нищить не тільки власне свободу, але і внутрішню відповідальність.

Читайте також: Дацюк: Політики перестали бути монопольними агентами змін

Ще одну важливу тезу сформулював О. Генісаретський у цьому інтерв'ю: "Відкритість дуже схожа на протяг. Так і застудитися можна. Коли шалені продовжувачі Карла Поппера все говорять і говорять про відкрите суспільство і про те, що в нього навкруги вороги, відразу ставиш собі запитання, а хто такий Поппер? Модний свого часу автор, йому це можна пробачити. Але той, хто заглядав в серйозніші джерела, знає, що сталий розвиток можливий лише за умови відносної закритості..."

Тобто дійсна модель закритої Росії, яка займається імпортозаміщенням через західні санкції, яка несе у світ мілітаристичну загрозу, аж ніяк не є тією "відкритою до світу країною", про яку йдеться в посланні. Інакше кажучи, остання мілітарна частина послання суперечить тезі про відкритість Росії з цього ж послання.

Тобто модель Росії, яка вибудувана сьогодні, це модель самозакритого від світу суспільства і водночас агресивної світозлобної мілітаристичної держави. Ізоляція, яку здійснює Західний світ щодо Росії через санкції, носить дуже вибірковий і помірний характер.

У цьому сенсі дружба Росії з Китаєм та Індією не є власне відкритістю Росії до Китаю та Індії. Це саме дружба в протистоянні із Заходом. Причому в Росії на офіційному рівні відсутнє розуміння про те, що Китай є не меншою небезпекою для неї, ніж Захід. Китай не нав'язує своїх технологій, норм та ідей, але м'яко проникає в Росію демографічно й економічно. Тож значно більше в розколі Росії зацікавлений саме Китай, ніж Захід.

І коли деякі українські політики намагаються закликати Захід посилити санкції та ізоляцію Росії, то вони просто не розуміють, що це призведе до ще більшого відторгнення Росії від Заходу та наближення її до Китаю. І Заходові це дуже невигідно. Тому мрія деяких українців щодо жорстких санкцій Заходу не базується на геополітичному аналізі і є просто неадекватною.

Таке обмежувальне ставлення до свободи в Росії та орієнтація на її самоізоляцію від Заходу призводить до особливого ставлення до власних лібералів. Прямий наслідок цього мілітарно-загрозливого послання російського президента – зачистка лібералів у Росії, їхня еміграція або маргіналізація. Інакше – бунт російських лібералів, який дуже ймовірно призведе до розколу Росії.

А що Україна? Зрозуміло, що в українських офіційних посланнях взагалі немає масштабного розуміння проблем перспективи, є лише поточне бачення, де в усіх проблемах винувата Росія.

Українському правлячому класові довелося вибирати між російською окупацією з бізнес-рейдерством російських олігархів та зовнішнім управлінням з боку Заходу вкупі зі втратою влади в процесі як внутрішньої, так і з боку Заходу боротьби з корупцією та втрати частини їх нелегальних активів через рейдерство власної олігархічної влади та через суди на Заході тощо.

Тобто український правлячий клас вибирав відкритість до Європи та світу не добровільно, а як менше зло для себе.

Асоціація з Європою та безвізовий режим призвели до шаленого відтоку середнього класу з країни та до посилення олігархізації внаслідок звуження конкурентного середовища та до зростання корупції внаслідок зменшення громадського контролю за владою з боку цієї активної частини середнього класу. Зменшення прошарку середнього класу призвело до посилення не тільки олігархічної влади, але й до посилення націоналістів.

Тож лібералізм в Україні зазнав серйозних втрат. Сьогодні в Україні супроти українських лібералів виступили одразу декілька фронтів – владно-корумпований та олігархічний, сепаратистський, що орієнтований на Росію та її антиліберальний ізоляційний вибір, і націоналістичний. Фактично українські ліберали опинилися в не менш загрозливому становищі, ніж російські ліберали.

Якщо владно-корумпований та олігархічний фронт в Україні зазнає тиску з боку громадянського суспільства та Заходу, а орієнтований на Росію та її антиліберальний вибір сепаратистський фронт зазнає того ж тиску, але лише в процесі війни Росії проти України, то націоналісти в Україні почуваються дуже самовпевнено.

Ситуація видається ще більш загрозливою, оскільки позицію українських націоналістів посилюють не тільки російські імперіалісти та підтримка української олігархічної влади, але і претензії польських націоналістів.

Тому українські ліберали, будучи під атакою з усіх боків, змушені тікати зі країни, перебувати у внутрішній еміграції чи бути маргіналізованими. Така ситуація архаїзує країну і нищить усі можливості до її інноватизації.

У плані інновацій Україна та Росія розрізняються дуже сильно.

Росія зробила ставку на мобілізаційно-мілітарний характер інноватизації, тобто там сподіваються, що військові технології зможуть витягнути на прорив решту технологій. Як показує досвід СРСР, це не спрацює, бо мілітарні технології створюють дуже потужне середовище мілітаристів, які надалі генерують загрози у висхідному плані в геометричній прогресії і зрештою ставлять світ на межу війни. Тому такий підхід Росії становить світову загрозу.

Україна у військових технологіях намагається просто покращити радянські зразки технологій. У невійськових технологіях Україна здійснює або закупку готової технологічної продукції на державному рівні, або на корпоративному рівні здійснює участь у західних проривних технологіях, без підтримки держави будучи не в змозі реалізувати самостійно жодну проривну технологію світового рівня через корпорації.

Читайте також: Своєї правди замало для всіх, має бути всіхня правда – Дацюк

Зрештою потрібно зробити системно-світовий значною мірою геополітичний висновок.

Поразка лібералізму лише в Росії могла би призвести до санкцій Заходу супроти Росії, які в перспективі дозволяли б руйнацію мілітарно-світозлобного режиму. Поразка лібералізму лише в Польщі могла би призвести до санкцій ЄС проти Польщі, які б із часом зруйнували націоналістичний режим у країні. Поразка лібералізму лише в Україні призвела б зрештою до розколу її між ЄС та Росією.

Але поразка лібералізму в Польщі, в Україні та в Росії створює надзвичайно небезпечну для світу ситуацію, яка руйнує мир на Євразійському континенті. Саме націоналістичні претензії поляків та імперські претензії росіян втримують сьогодні Україну цілісною, а не політика української влади та дії українських націоналістів. Якщо навіть ЄС якимось чином вдасться унормувати самостійницькі та претензійні домагання Польщі, то на Росію Захід впливу не справляє, а Україна останнім часом перебуває в стані хаотизації та ліберальної дисфункції.

Причому Україна не має бачення розв'язання внутрішнього конфлікту між націоналістами та лібералами. Україна не має бачення розв'язання проблеми з корупцією та олігархізацією. Україна не має незалежного бачення своєї інноватизаційної перспективи.

В Україні є уявлення більшості громади, що нинішній владно-олігархічний режим приречений. Але чомусь українці впевнені, що мають час на роздуми аж до президентських виборів в Україні в кінці березня 2019 року, а не до президентських виборів в Росії 18 березня 2018-го.

Немає в України часу на роздуми взагалі. Рішення потрібно приймати вже.

Україна може лише мріяти про лібертаріанські орієнтації на андроїдизацію та космічну експансію, кібер-панк віртуалізації та роботизації, кіберанархію криптокомунізму та відмирання держави. У дійсності найбільш дієвим може бути саме лібералізм, відкритість та самостійна інноватизація.

Можливий вихід – самоорганізація українських лібералів та їхня спроба домовитися з українськими націоналістами про державницьку антиолігархічну, антикорупційну й інноватизаційну орієнтацію країни. Але це можливо лише за умови відновлення потужності лібералів в Україні. Без цього ніякий їх союз з націоналістами неможливий.

В ідеалі можна сподіватися на виникнення міжнародної солідарності лібералів – наприклад, російсько-польсько-української ліберальної ліги інновацій в цих трьох країнах, тобто своєрідного Ліберального Інтернаціоналу.

У кожнім разі ключовим для майбутнього Євразії та світу будуть дії ліберального руху в цих трьох країнах – Україна, Росія, Польща.