Преамбула

Розуміння особливостей організації влади в Польщі є передумовою напрацювання більш-менш адекватного реагування на генеровані нею політичні послання, які стосуються України і світу.

Очевидно, що в цьому тексті не потрібно широко освітлювати головні сигнали, які сьогоднішня Польща посилає Україні.

Неочікувано різке загострення польсько-українських стосунків потребує осмислення в усіх його аспектах. З огляду на це можна констатувати таке:

– між Україною та Республікою Польщею немає жодних об'єктивним і непереборних причин для незворотного погіршення їхніх відносин;

– Україна та Республіка Польща, попри ситуативні настрої політичних еліт обох країн, мусять бути стратегічними геополітичними партнерами, бо таким є геополітичний інтерес обох країн;

– у геополітичному партнерстві України та Республіки Польщі зацікавлені їхній головний партнер – США, а також головний стабілізатор регіону – НАТО.

Однак у Республіці Польщі за останні два роки відбулася реальна зміна владної еліти. Партії "Право і справедливість" вдалося опанувати всіма гілками влади.

Однак партія "Право і справедливість" не має конституційної більшості у Сеймі та Сенаті (Prawo I Sprawiedliwosc – 37,58% у Сеймі, 39,99% у Сенаті) а тому шукає підтримки, а, отже, залежить від популістьсько-націоналістичної партії "Кукіз" (Kukiz) та решток посткомуністичної "Селянської партії" (PSL).

Водночас партія "Право і справедливість", прагнучи добитися монополії, конкурує зі право-популістськими партіями "Кукіз" і "Селянською партією" – а тому запобігає право-реваншистським настроям їхнього електорату. Отже, "Право і справедливість" змушена дрейфувати направо – спочатку декларативно, а остатнім часом і фактичними діями потрафляти забаганкам крайньоправого електорату.

Таким чином партія "Право і справедливість" стала заручницею крайньоправого сегменту польського електорату.

"Кукіз" (Kukiz – 8,81% у Сеймі, 1,24% – у Сенаті) є популістською реваншистською партією, яка об'єднує молодих нащадків польських комуністів, сталіністів (часів Борута), УБеків (УБ – аналог КҐБ). Їхня ідеологія є мішаниною крайнього націоналізму й польського посткомуністичного реваншизму.

Читайте також: Насправді нема ніякого польсько-українського конфлікту

"Селянська партія" (PSL – 5,13% – у Сеймі, 7,40% – у Сенаті) – ідеологічний партнер ПОРП, в українському аспекті плекає мітологію "батальйонів хлопських" – комуністичних батальйонів, які зачищали території не лише від підрозділів УПА, але й від українців взагалі.

Водночас слід чітко усвідомити, що у Республіці Польща де-факто сформувалася практично одноосібна система реалізації влади. Брат убитого у катастрофі під Смоленськом президента Леха Качинського став практично єдиним центром прийняття політичних рішень. Інші політичні гравці партії "Право і справедливість", номіновані нею високі урядовці, включно з президентом Польщі Анджеєм Дудою, є несамостійними фігурами другого ряду.

Аналізуючи безпрецедентний факт такого швидкого й неймовірного концентрування всіх важелів влади в одних руках слід повернутися до історії Польщі 1920-1930-х років, коли вся влада була сконцентрована в руках "начельніка панства" маршалка Юзефа Пілсудського.

Поза всяким сумнівом у випадку Ярослава Качинського ми маємо справу з повторною, причому успішною спробою стати "начельніком панства" – другим Юзефом Пілсудським.

Для розуміння того, що відбувається, слід усвідомити, що таке повторне входження в минуле в образі Юзефа Пілсудського у Польщі не супроводжується посткомуністичними девіаціями, які притаманні типологічно подібним регресивним проектам (як от Володимир Путін – маршал Йосип Сталін нових часів, Слободан Мілошевич – маршал Йосип Броз Тіто нових часів, Віктор Орбан – адмірал Міклош Горті нових часів). Ярослав Качинський володіє харизмою. Його самого не можна звинуватити в характерній для попередніх посткомуністичних політиків корумпованості.

Ярослав Качинський є харизматом, що живе у сконструйованому (чи радше реконструйованому ним) світі уявної Польщі, королевою якої є Марія, мати Ісуса Христа, Польщі, яка пройшла хресним шляхом Ісуса Христа, над якою глумилися та знущалися практично всі сусідні народи, Польщі-страдниці, задля якої він, Ярослав Качинський, має своїм життям виконати певну місію.

Ярослава Качинського не можна сприймати як типового посткомуністичного цинічного політика. Його практично не можна переконати ні в чому, що не відповідає конструкту уявленої ним Польщі. Він послідовно змінюватиме Польщу у відповідності з траєкторією, яку диктує йому його місія.

Разом із тим слід відзначити, що Ярослав Качинський у своїй конструкції майбутнього центрально-східної Європи чітко відійшов він моделі Ґедройця-Мірошевського і впритул наблизився до ревізії консенсусу, що склався після Другої світової війни.

Тому переконування Ярослава Качинського не мають сенсу. Він може тільки реагувати на реальні факти, які так чи інакше впливатимуть на його місію.

Так само безперспективними є і спроби ведення сепаратних переговорів із підпорядкованими йому політичними діячами Польщі. На даному етапі, коли ні в економічному сенсі, ні в інших аспектах Польща не має серйозних проблем, вони всі чітко підпорядковані його місійності. Звісно, оточення Ярослава Качинського набагато цинічніше від їхнього лідера й підтримуватиме його до моменту входження Польщі в можливу смугу турбулентності. Вони можуть тільки реагувати на реальні факти та на загрози їхнім інтересам у майбутньому. Наразі правляча еліта Польщі повністю покладається на авторитет і відповідальність Ярослава Качинського. Сьогодні лояльність до Ярослава Качинського є необхідною умовою входження у владу. Водночас у разі входження Польщі в смугу турбулентності, з огляду на повну концентрацію влади в одних руках, можна передбачити, що правляча еліта покладатиме всю відповідальність не на себе, а саме на Ярослава Качинського.

Ще одним істотним елементом, що дає більш адекватне розуміння процесів у Польщі є те, що нині актуальна влада Польщі має масову підтримку більшості виборців. Основою цієї підтримки є найменш матеріально забезпечені верстви населення, в інтересах яких актуальна влада реалізувала кілька успішних соціальних проектів. Хоча реально цей економічний успіх забезпечує середній клас та крупний бізнес, які не так масово підтримують партію "Право і справедливість", а радше є її опонентами – це один з парадоксів політичної ситуації у Польщі.

Отож, причиною успіху партії "Право і справедливість" є два аспекти:

• Польща наразі має чудові економічні показники;

• ультрапатріотичні послання партії реально потрафляють настоям широких верств населення.

Отже, на сьогодні партія "Право і справедливість" на чолі з їхнім одноосібним лідером "начельніком панства" Ярославом Качинським мають міцну електоральну базу, широку підтримку населення і політичну перспективу, яка, якщо не станеться чогось неординарного, продовжиться щонайменше ще на один електоральний цикл, тобто до 2024 року.

Виходячи з цього, слід констатувати, що складнощі, що мають місце між Україною та Республікою Польщею мають суб'єктивний характер і дві головні причини – бачення ситуації Ярославом Качинським та внутрішнім політичним протистоянням всередині Польщі. А тому "конфлікт" з Україною є вторинним. Такі самі вторинні, а часом і рикошетні "конфлікти" останнім часом мають місце між Польщею та Литовською Республікою, ФРН, Ізраїлем, світовим єврейським світом, і навіть США з огляду на єврейське питання.

Разом із тим для України Республіка Польща, попри всі проблеми, є і залишатиметься ключовим геополітичним партнером у Центрально-Східній Європі. Ця теза має бути непорушною підвалиною всієї української політики щодо Польщі.

Виходячи з цього, слід проаналізувати, які послання надсилає актуальна влада Польщі Україні.

На поверхні перш за все йдеться про історичні порахунки – не то з Україною взагалі, не то з всіма українцями, не то лише з націоналістами, яких у живих майже не залишилося, не то лише з тими націоналістами, які вчинили злочини щодо етнічних поляків у період від 1925 до 1950?? рр., – хоча їх немає в живих.

Всі події українсько-польського протистояння, зокрема події на Волині 1943 р., мають бути визнані геноцидом щодо польського народу.

Це визнання у майбутньому може мати такі наслідки:

– юридичну відповідальність не то України взагалі, не то всіх українців, не то лише націоналістів тих років, яких не залишилося, не то лише тих націоналістів, які вчинили злочини щодо етнічних поляків у період від 1925 до 1950?? рр. – яких вже немає в живих;

– виставлення вимоги грошової компенсації особам, що стали жертвами цього геноциду чи їхнім нащадкам;

– запуск процесів реституції – поновлення порушених майнових прав осіб та інституцій, приведення їх до стану, що існував на момент вчинення дій, які це порушення спричинили;

– запуск процесів репарації – повного або часткового відшкодування (у відповідності із можливим визнанням Україною своєї відповідальності за цей геноцид) збитків державі, що зазнала нападу; нагадую – Україна є спадкоємцем СССР, УССР, які реально напали на Польщу в 1939-му; чомусь Україна так і не спромоглася хоча б задекларувати свою спадкоємність щодо УНР;

– актуалізацію питання територіальної приналежності земель, анексованих СССР, УССР у Польщі у 1939 р. (ці погляди мають місце, звісно, в крайньонаціоналістичних середовищах, які наразі є політичним маргінесом, однак...)

Останні можливі сценарії розгортання подій на сьогодні видаються неймовірними. Однак це за умови, що status quo, що встановився після Другої світової війни залишиться непорушним. На сьогодні його активно нищить режим Путіна. І тому ревізіоністськими тенденціями, які на сьогодні є характерними для частини суспільств таких країн, які постраждали під час цієї війни (а це Польща, Угорщина, Румунія) не варто нехтувати. У досяжному майбутньому, особливо за умови турбулентних процесів у самій Україні чи її можливої фрагментації (сьогодні Крим і частина Донбасу вже відсепаровані) та активізації російської агресії, ці тенденції можуть набрати форми офіційної позиції. Звісно, в нових формах – наприклад "взяття на себе відповідальності за певні території сьогоднішньої України", чи у формі "гуманітарних місій" тощо.

Висновки

Ведучи дискусії в публічному просторі чи офіційні перемовини з представниками РП, виходити з основної засади збереження всіма силами стратегічних відносин України та Республіки Польща. Особливого значення це стратегічне партнерство має в ситуації неприхованої агресії Російської Федерації щодо України та прихованого протистояння РФ із ЄС, США, НАТО і Республікою Польща.

Працювати (зокрема й на державному рівні) не лише з політичними силами, які є при владі (що є обов'язком), але й із опозицією (що вже може бути позицією).

З огляду на стратегічні цілі, шукати можливого хоча б часткового порозуміння із більш прагматичними представниками партії ПіС та її репрезентантів у владі.

Водночас усіма силами уникати різкої конфронтації, навіть якщо вона на наш погляд провокується другою стороною.

Ведучи дискусії в публічному просторі чи офіційні перемовини з представниками РП, наполягати на неприпустимості повзучої ревізії результатів Другої світової.

Читайте також: Мінус третій поверх польсько-українських перемовин: хронологія падіння

Ведучи дискусії в публічному просторі чи офіційні перемовини з представниками РП, наполягати на неприпустимості спекулятивних узагальнень і групової відповідальності – немає українців взагалі, є конкретні особистості, немає поляків взагалі, є конкретні поляки, які повинні персонально відповідати за свої вчинки суто за вироками судів щодо українців та поляків відповідно.

Відсепарувати політику, збудовану на історичних ресентиментах, від політики зорієнтованої у майбутнє. Взяти спектакулярну паузу щодо дискусій про минуле. А тому призупинити постійне роз'ятрювання ран минулого і деякими українськими опонентами, які свідомо чи несвідомо зводять всі українсько-польські стосунки до своїх вже ледь не персональних дискусій щодо Волині 1943 р. і проблем ОУН чи УПА. Цим вони свідомо чи несвідомо приносять шкоду відносинам між державами, тобто явно перебільшують свої повноваження. А тому слід змікшувати ролі диспутантів про минуле в реальній політиці.

Не наполягати на творенні спільного дискурсу щодо минулого, однак творити спільний дискурс щодо майбутнього в тих сегментах, де це можливо. А тому на даному етапі слід принципово обговорювати тільки майбутнє і справи, що стосуються співпраці, а не конфліктів. Пробувати розширити спектр питань, щодо яких дві сторони мають згоду.

Розбудовувати інституції та інфраструктури, які поєднують українське та польське суспільство і блокувати розбудову конфронтаційних інституцій та інфраструктур.

Ініціювати створення в Україні потужних аналітичних інституцій та груп, які фахово й на постійній основі моніторуватимуть стан справ у Республіці Польща та польсько-українські й українсько-польські відносин на різних рівнях. Позбутися дилетантства в цій сфері. Підготувати кадри реальних полоністів.

Ведучи дискусії в публічному просторі чи офіційні перемовини зі представниками РП, акцентувати на позитивних прикладах польсько-українських та українсько-польських стосунків 1920-го, 2004-го, 2013 років.

На науковій основі широко дезавуювати базові конфронтаційні символи, що вкорінилися в польському національному дискурсі, однак не відповідають дійсності, як от: розтиражоване фото неначебто повішених українськими націоналістами дітей, насправді це фото ромки Маріанни Долінської, яка, будучи божевільною, 1923 року повісила своїх чотирьох дітей, яке досі, попри всі спростування, широко використовують в антиукраїнській пропаганді, тощо.

Посилити профілактичну роботу із середовищами в самій Україні, які можуть бути джерелом ре-активних дій провокативного характеру, які неначе "відповідають" на дії з боку Польщі, оскільки вони є інструментом розкручування непорозумінь.

Чітко фіксувати та широко показувати дії третіх сторін, зокрема прямої російської агентури й агентів російського впливу, в цих непорозуміннях.

І насамкінець

А головне – зберігати спокій і витримку за будь-яких обставин. Дизайнери польсько-українських/українсько-польських непорозумінь всіма силами пробують довести ситуацію до крайньої істерії, до точки неповернення – власне до конфлікту. Одне з головних завдань – не дати себе втягнути в ескалацію розходжень щодо цих насправді другорядних і минущих для обох країн питань.