Не раз задумывался: почему украинцы, как бы ни затруднялись с пониманием сказанного по-русски (а по-русски можно сказать так, что и не всякий русский поймёт), никогда не переспросят говорящего, не попросят сказать то же самое по-украински (даже если небезосновательно предполагают, что визави способен это сделать)?

(Единичные подобные случаи появились только с началом войны, и имеют характер скорее политического жеста, чем нейтрального ситуационного коммуникативного явления… эк я сказанул!)

И так было на моей памяти всегда – даже во времена, когда Украина ещё не была русифицирована тотально.

Читайте також: Природа зневаги й ненависті до української мови в Україні

Пригадую, як років із п’ятдесят тому тітка Тодоска щонайбільше дозволяла собі напідпитку сказати: "От ці кацапи: тільки штокають і какають", – і весело реготала. Але боронь боже, щоб вона почала кепкувати з конкретного росіянина, навіть якщо й справді не дуже розуміла, що саме він торочить. І не те щоб вона чогось боялася – була вона людина вільна й досить розкута, – але попри всю її розкутість було в ній щось таке… або, може, краще сказати – не було в ній отого… Навіть не знаю, як це пояснити.

Скромність? Делікатність? Шляхетність? Відсутність отих (притаманних, перепрошую, всім "свєрхчелавєкам") безсоромності, презирства, нахабства?

Це тільки англієць за присутності індійця (в Індії), білий плантатор за присутності негра-раба, ба навіть будь-який білий покидьок за присутності будь-якого (хоч би й вільного) негра (в США), росіянин за присутності українця (в Україні) могли поводити себе наче за присутності тварини, якої нема чого стидатися.

Читайте також: Україна без українського – це Україна з російським

Не такі внутрішні засади в українців. Пригадую з тих самих шістдесятих. Мої сільські приятелі-однолітки могли поводитися й жорстоко, й відразливо, вживали "абсценнуйу лєксіку", – але лише у своєму середовищі, та й то лише за відповідної ситуації.

Ніхто з них (із нас) ніколи не поводився нечемно, ба навіть галасливо за присутності дорослих або просто за межами своєї компанії. І не через побоювання зауваження чи покарання, а через якийсь внутрішній… сором, чи як його назвати. Поводити себе невідповідно було неможливо. Бовкнути щось уголос, коли тебе не питають, ніхто з нас був просто неспроможний. Справа не в сміливості, не в відчайдушності: нам цього не хотілося, не треба було. Адже не всядетесь ви висратися посеред площі! Заради чого? Щоб шокувати тих, хто довкола?

…Не знаю, чи пояснив я оту різницю між мовною (та й не лише мовною) поведінкою українців і росіян. Чи пояснив її витоки. Але вона є, принаймні – була. Я відчував і відчуваю її безпомилково. І за найменшими ознаками (як-от, приміром, у розмові за переднім м’яким або заднім твердим "ч") ідентифікую чужинця: не наш.