6 квітня буде 4 роки, як я виїхав з окупованого Криму до Києва.

Ще ходив знаний всіма "12-й" – Сімферополь-Київ, знаменитий фірмовий потяг "Славутич". Їхати було треба, без варіантів. Бо друзі повідомили, що діяльність редакції BlackSeaNews протягом попереднього місяця викликала вкрай різку реакцію в окупантів та їхніх поплічників. Ми це розуміли, А також розуміли, що їм спочатку було не до нас – а коли вже з Криму вийшли наші військові, тоді часу в окупантів стало більше, і стало вже "до нас". (Зауважу, що за попередній місяць я дав не менш 100 інтерв’ю телефоном – принципово не скайпом, щоб не світити конспіративну квартиру – багатьом десяткам ЗМІ, від "Свободи слова" Савіка Шустера до американських, британських, польських, німецьких, прибалтійських та інших агенцій. Всюди казав те, що тоді викликало подив, а зараз вже сприймається як очевидне – що це спецоперація військової розвідки РФ).

Читайте також: Хто такі фейкові "кримські українці"

5 квітня 2014, тобто сьогодні, я прощався з Ялтою, де жив і працював попередні 15 років – пройшов улюбленою набережною, де протягом років зустрічав круїзні лайнери, побачив закриті банки та бутіки, "аквафреши", в останній раз подивився на квітучі дерева, на море. Я розумів вже тоді, що – з урахуванням свого віку – їду назавжди. Але нікому цього не казав.

Дорогою – квітучим, мальовничим, улюбленим, тисячу разів знайомим шосе Ялта – Сімферополь – спокою не було, бо майже через кожний кілометр стояли озброєні люди в "балаклавах". І це був дисонанс з повсюдним цвітінням.

Звичайно, можна прочитать у будь-якій книзі "про шпигунів", коли є ризик, що тебе шукають, треба було хоча б трохи змінити зовнішність. Це не важко, коли в тебе завжди було довге волосся до плечей та борода :). Ми навмисно взяли квітки до вагону "св" – зазвичай всілякі перевірки в цих "елітних" вагонах робляться формально... Ми під'їхали завчасно, але друг, що був за кермом, пішов покурити на перон і побачив там більше 100 (!) так званих "козаків" з "кримської самооборони" що чіплялися до пасажирів аж до перевірки валіз. Тому ми переїхали до автостоянки, що знаходиться майже на пероні (за камерами схову) та навпроти нашого 9-го вагону. Якихось 30-40 метрів. А далі – ми увійшли до вагону за 2-3 хвилини до відправлення, коли "самооборона" вже не мала часу.

Читайте також: В окупованому Криму на 97% скоротилася кількість учнів, які навчаються українською мовою – ООН

А ще далі – ввечері, і це знайомо до сліз всім, хто виїжджав з окупації, ми побачили наш державний прапор над БТР на Чонгарі. А потім – нашого старшину-прикордонника. І це відчуття – ми вдома, ми вирвалися на свободу, нам більше не загрожує "підвал", тут можна говорити про що думаєш, я напевно ніколи не забуду.

А завтра, 7 квітня 2014, розпочиналося нове життя: без минулого, без майна, без власності, без сімейних альбомів, без ключей від квартири, із двома сумками. Але – на вільній Україні, що бореться і не здається.