Капітуляцію нацистської Німеччини Світ відзначає 8 і 9 травня, вшановуючи пам'ять жертв Другої світової війни. В Україні ж другий День пам'яті і примирення припадає на День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Який історично і ментально є святом, більш звичним і зрозумілим для більшості людей. На жаль, глибинний зміст міжнародного Дня пам'яті і примирення в Україні не належно пропагований у країні, тож багатьма сприймається як суто ідеологічна противага "офіційному радянському" Дню Перемоги, хоча і сенс цього свята в Україні вже має інші історичні акценти. Це День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Однак і за цих умов влада примудрилася поділити суспільство.

Здається, що вона (влада) і сама не розуміє також і справжньої філософії примирення. Інакше звідки узятись дивним, м'яко кажучи, меседжам на кшталт "Перемагаємо" або "Ніколи більше"? При тому, що тривалість сьогоднішньої війни в Україні невдовзі зрівняється із 1418 днів війни колишньої Світової, ця ідеологема з усіх владних біг-бордів – "Ніколи більше" – виглядає певною мірою знущанням. Адже глибинний зміст і Дня примирення, і Дня перемоги базується на завершенні війни і початку мирного життя. Чого наразі не спостерігається нині в Україні.

Останнє опитування (10-22 квітня) групи "Рейтинг", де з'ясовувалися пріоритети українців для наступного президента і влади в цілому, мало очікуваний результат: на першій позиції у людей – питання припинення війни!

Отже, як влада, так і політичні сили, які планують у майбутньому опинитись на її місці, усвідомлюють, що очікування миру в сучасних умовах – головне для виборця. А от для політиків врегулювання конфлікту стало не просто нагальною необхідністю, а й чисто передвиборчим трендом! Знову: пошук продуманої багатокрокової стратегії встановлення миру, підміняється електорально вигідним ситуативним – "Ніколи більше!".

У такому разі мир не настане завтра. "Гумовий" Мінськ, "заморожування" конфлікту, який досі не має належної правової кваліфікації, не дають суспільству чесної відповіді на питання "коли" і "як" будуть повернуті анексовані території, яким чином відбуватиметься реінтеграція до України не тільки територій, а й людей з окупованих територій Донбасу та анексованого Криму.

Там, де повинне бути стратегічне бачення, наразі фонтанують лише рефлексії.

Діюча влада обрала шлях демонстрації "твердості і рішучості". Ззовні це виглядає навіть переконливо – після чотирьох років нарешті завершено (в руслі передвиборчих обіцянок) АТО і запроваджено красиво сформульований гібридний стан – "Операція об'єднаних сил" (ООС), або "заходи із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації".

Читайте також: Перемогли Гітлера – переможемо й Путіна!

Законом "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях" Росія визнана державою-агресором і на цьому зроблено всепереможний піар, хоча... Формально-юридичного визнання того факту, що держава знаходиться у стані війни, влада знову старанно уникла. Були терористи, тепер – агресор. У цьому жонглюванні термінами немає головного – перспективних механізмів забезпечення миру та бачення долі людей, у тому числі тих, які нині проживають на окупованих територіях.

Про те, що за новим законом президент отримує можливості запроваджувати стани, які при нагоді дадуть можливість "регулювати" ситуацію, – до прикладу, виборчу, – на усій території Україні, а не тільки в окупованих регіонах, воліють не говорити...

В кримському питанні влада пішла тим же шляхом. Президентом внесено на розгляд парламенту невідкладний законопроект N8297 "Про внесення змін до Закону України "Про громадянство України" щодо удосконалення окремих положень", яким пропонується позбавляти українського громадянства за участь у "виборах" в окупованому Росією Криму.

Отак. Жорстко. Красиво. Якщо не включати мозок або просто налаштуватись на хвилю "твердої руки" влади, яка вирішила покарати усіх кримчан скопом за "зраду" у вигляді участі в "референдумі", то картинка – героїчна. І, треба сказати, дуже вигідна. Бо виходить, що Крим "здали" не відповідальні особи, які у порушення Конституції не дали військовим наказів протидіяти акту агресії, а люди, які побачивши таку позицію тодішньої української влади, скорились і вимушені були прилаштовуватись до нових реалій. Так, були справжні зрадники, які діяли в інтересах РФ – про них мова окрема. Були ті, хто не погоджувався з політикою нової влади, яка розпочала свою діяльність, якщо хто забув – із мовного питання (актуальнішого, мабуть, не було), до якого Крим дуже чутливий. І це було на повну силу використано ворожою пропагандою. Були й ті, хто відчув незахищеність, змирився і вирішив просто жити далі попри внутрішню незгоду...

Читайте також: У Путина будет самый тяжелый президентский срок

Тобто у цій царині не може бути шаблонів. Натомість передвиборчий чадний-піар веде владу шляхом глобалізації "зради". Це що – шлях до миру, до повернення Криму і кримчан в Україну? Виглядає так, що навпаки...

Варіанти, які напрацьовує опозиційна частина громадянського суспільства – більш гнучкіші. Одним з прикладів є законопроект "Про прощення". де спробували "класифікувати" осіб, що після поновлення української юрисдикції над Кримом або підлягатимуть невідворотному покаранню, або будуть прощені. Але і тут ми спостерігаємо звужену ситуацію, зведену до функції системи розпізнавання "свій-чужий". Бо сама назва законопроекту ставить навіть тих, хто не скоїв жодного злочину проти України, в розряд не "жертв", а "прощених". Тобто чужинців, яким неначе дадуть шанс знову стати своїми через публічне каяття.

Чи зіграє корисну роль у перспективі процесу реінтеграції отаке нав'язування "комплексу провини" – питання не риторичне, а конкретне для кожної людини і суспільства у цілому.

Філософія забезпечення справедливості, верховенства права і примирення в процесі деокупації територій та реінтеграції населення, аж ніяк не передбачає ані гри термінами, ані конструювання образу "колективного зрадника", ані неусвідомлених спроб посіяти комплекс провини у душах людей, – здебільшого жертв агресії і збройного конфлікту. Передвиборчі рефлексії на тему миробудівництва, насправді не мають жодного стосунку до цього процесу і грають з державою злий жарт, адже відводять від конструктивного шляху, який насправді не треба вигадувати. Треба просто скористатись напрацьованим міжнародним досвідом. Що не містить красивих та миттєво вигідних піар-меседжів, натомість дозволяє системно і поступово досягати мети, яку вважає головною більшість українців – стабільного, стійкого миру в державі.

Ані мир, ані спокій не будуть забезпечені, якщо виділяти з комплексу проблем, пов'язаних з реінтеграцією, виключно каральний аспект, як це робиться сьогодні. Так, воєнні злочинці, зрадники, колаборанти, кримінальні злочинці однозначно мають бути покарані! Але як для людей, які вимушені були пережити окупацію, так і для тих, хто живе на "материковій" Україні, надважливим сигналом має бути справедливість цього процесу, його правова бездоганність з точки зору прав людини, захисту гідності і свободи. Тільки в такому разі цей фрагмент органічно вмонтується у загальний процес миробудівництва.

Отже, сьогодні мова йде про пошук національної правової моделі перехідного (транзитивного) правосуддя. Насправді роль цього інституту є значно ширшою ніж вирішення питання покарання за злочини та подолання наслідків порушень прав людини, воєнного і гуманітарного права. Це обов'язкова складова більш ширшого процесу – мирного плану для України!

Предметом механізму і практик перехідного правосуддя мають бути поновлення та гарантування природних, громадянських, політичних, соціальних, економічних, культурних та інших прав і свобод особи. Традиційно саме це є головною метою у процесі суспільного відновлення після подібних нашому періодів.

Український контекст перехідного правосуддя, – з урахуванням "гібридності" агресії, з якою зіткнулась наша держава, – безперечно, буде складним. Він має як короткострокові, так і довгострокові цілі.

До перших можна віднести утвердження процесу офіційної міжнародно-внутрішньо правової кваліфікації ситуації в країні, а також констатації історичної правди, встановлення атмосфери довіри у суспільстві і державі та досягнення процесу примирення.

Довгострокові цілі передбачають встановлення стабільного миру в країні, запровадження інституційних реформ, що унеможливлюють повторення минулого та спрямовані на стабільний розвиток суспільних та державних інститутів.

Транзитивне правосуддя – надзвичайно складне філософсько-правове явище. Воно розглядається як спосіб опанування і прощання з минулим та спосіб вирішення дилеми між правдою, справедливістю і примиренням. Як форма досягнення офіційного і публічного проголошення фактуальної правди, а також правди підтвердження, як морального і правового підґрунтя для побудови стратегій майбутнього через історії конкретних осіб щодо відновлення людської гідності, знання справжньої історії. Це і спосіб досягнення справедливості щодо минулого, яке орієнтоване на невідворотність покарання для винних, на взаємне визнання і примирення.

Беручи до уваги специфіку українського суспільства, пов'язану з високим рівнем недовіри до національного правосуддя, вбачається, що для нас формою транзитивного (перехідного) є об'єднання національних та міжнародних судів. Є також необхідність створення громадських комісій з примирення, формування відповідних практик.

Цей механізм врешті-решт має на меті досягнення головного результату. Якщо гармати мовчать, якщо окупант пішов із захоплених земель – спитаємо себе: що далі? Покарано зрадників, триває мирне життя, відновлення... але чогось не вистачає? Того, про що, схоже, нині влада не думає – не вистачає української ідеї примирення. Не того примирення, яке пропонується у вигляді державної дати вшанування жертв Другої світової війни, що минула більше 70 років тому. А реального механізму примирення як складової механізму припинення тієї війни, яка вже чотири роки йде зараз в Україні.

Правда і справедливість без примирення неможливі! Мир і примирення – недарма однокорінні слова. І це – найскладніше у досягненні наше сьогоднішнє завдання на майбутнє.

Про це треба думати вже нині. Влада – сьогоднішня чи наступна – логічно мала б зробити примирення основним пріоритетом у горизонті очікувань. І зрозуміти, що процеси миробудівництва не базуються лише на демонстрації бажання або усіх покарати, або когось милостиво простити.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram