Кожен має право на своє професійне свято. І, скажімо, слюсарі, електрики, ремонтники і всі, хто має золоті руки, заслуговують на нього більше, ніж ми, журналісти, навіть, якщо наші клавіатури, камери, диктофони і язики – зі справжнього золота. Така нині ситуація в країні. Забагато говорунів і писунів, а країна пробуксовує (чи не тому пробуксовує, що люди золотих рук і доброго прикладного діла не в ціні?), забагато охочих взяти участь у пропагандистських війнах, батлах фейків, просто покрасуватися чи то у власному тексті, чи то на телеекрані.

Тому мені якось і незручно, коли День журналіста перетворюється на пафосне підстрибування від власної важності.

Читайте також: Блоггерство убьет журналистику? Так вот, нечто подобное случилось

Ми просто робимо свою роботу. Частіше вона непереробна і марудна, як нескінченний конвеєр. Нерідко – каторжна. Рідко – вдячна. Щось ми всі недопрацьовуємо і також несемо відповідальність за стан в країні. Може, причина в тому, що подекуди не думаємо про те, що для всезагальної користі має бути журналістика смислів, натомість нерідко маємо журналістику пози. Так є.

Однак, щоб не виглядати мазохісткою, спитаю тих, хто звик в усіх бідах все валити на журналістів, поливати брудом і звинувачувати, звинувачувати, звинувачувати... Питаючи з журналістів, спочатку запитайте себе: чи ви готові чути правду про себе і бути правдивими? Чи легше понаставляти по всій державі кривих дзеркал, і саме це суспільство приймає з готовністю?

Читайте також: Как журналисты забыли изначальный смысл своей профессии

Процитую вже цитоване у «Моїй грішній журналістиці»: «Як вижити журналістиці? Виживати – нецікаво. Цікаво знати, що відбувається з людиною як такою». «Медіа врятує цікавість, допитливість. Наполеглива праця, допитливість, удача творять неймовірні речі».

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram