На жаль, в Україні ці слова досі звучать для більшості населення як антоніми.

Ми справді любимо свою країну. Ми готові вмирати за нашу землю, прапор та гімн. Кращі представники покоління моїх батьків йшли до таборів лише за те, аби відстояти своє право спілкуватись і творити українською мовою. Як показують останні соцопитування, ми все більше пишаємось своєю країною, культурою й мовою.

Але щойно заходить мова про державні інституції чи український політикум, ми провалюємося у прірву недовіри. Перевага тих, хто не довіряє президентові, уряду та парламенту, над тими, хто їм довіряє від 60 до 80 відсотків. З державних інституцій ми, українці, довіряємо лише ЗСУ!!!

Читайте також: Чи можлива дискусія про перспективи України на фундаментальному рівні?

Ми досі масово не віримо, що це наша держава! Країна – наша. Держава – ворожа і чужа. Бо вона досі радянська і по своій суті і за своїм родоводом. Ми бачимо в державних інституціях не плоть від плоті та кров від крові українського народу, а мутанта-спадкоємця жорстокого, цинічного, бюрократичного та несправедливого УРСР.

Ця «чорна діра» недовіри вбиває шанс на успіх будь-яких реформ. Який би чудовий суд, антикорупційне бюро чи економічну реформу не ухвалила Верховна Рада, ця реформа приречена, оскільки вона вже в утробі парламенту заражена «синдромом довіродифіциту».

Держава може примусити підкоритись їй 20-25% нелояльних, якщо 75-80% довіряють їй і добровільно дотримуються правил поведінки, які ухвалили державні органи. Якщо ж баланс зворотній, вся сила та енергія і держави і суспільство уходять на латентну боротьбу народу та державних інституцій з мінімальним результатом на виході. Це війна на самознищення.

Читайте також: Абсолютно доречно радити Порошенку відмовитися від участі у виборах – Томенко

В цій ситуації немає іншого шляху відродити (чи радше народити) довіру до цієї держави, як тільки перезаснувати її.

Замість чергової мутації УРСР народити справжню державу Україна, яку народ сприйме як свою державу. А як свою він її сприйме лише тоді, якщо довірятиме батькам-засновникам, які відстояли цю країну, але інтуїтивно відчувають що нинішня українська «держава» (як сукупність держорганів) – пастка, що перетворює волонтерів та добровольців на бюрократів і солдафонів.

Якщо ближчим часом нам не вдасться подалати прірву між психологічним сприйняттям «країни» і «держави», знову зробити ці поняття синонімами, Україна приречена.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram