Поки Парубій перенизує 4,5 тисячі правок, запропонованих до Виборчого кодексу (обіцяючи ухвалити цей самий кодекс не пізніше вересня), лунають голоси про те, що система відкритих списків – не дуже й good, бо несе ті самі корупційні ризики, що й чинний партійно-мажоритарний принцип формування парламенту.

Власне, якщо є велике бажання порушити закон, то його не спинить ніщо. В Китаї до корупціонерів застосовують смертну кару, але навіть це не викорінює проблему повністю. Після розстрілів одних злочинців на зміну їм приходять інші. Тож справа не в законі, і навіть не в суворості покарання, а, мабуть, у менталітеті чи у рівні громадянської свідомості.

Однак вертаючись до Виборчого кодексу. Нагадаю, що питання «міняти чи не міняти виборчу систему?» взагалі не підлягає обговоренню. Наприкінці листопада 2014 року фракції парламентської більшості зафіксували в Коаліційній угоді, що протягом 1 кварталу 2015-го буде ухвалено новий закон «Про вибори народних депутатів України» на основі пропорційної системи з відкритими списками. Ця обіцянка вже порушена, але поки не до кінця.

В листопаді минулого року парламент розглянув Виборчий кодекс у першому читанні, а до другого «набігло» без малого 5 тисяч поправок. Приймати кодекс потрібно, і дедлайн – як справедливо зазначає Парубій – у вересні, тобто за рік до наступних виборів. Інакше час буде упущено.

В чому перевага відкритих списків? Згідно з класичним визначенням, відкриті списки – це форма волевиявлення, яка надає право виборцям висловити своє ставлення до кожного з кандидатів, занесених у конкретний партійний список. Такий принцип діє в Австрії, Норвегії, Швеції, Фінляндії та інших країнах. Але як висловити своє ставлення? За ідеєю, це відбувається дуже просто: виборець бере список тієї чи іншої партії і робить позначки навпроти прізвищ кандидатів.

При цьому єдиної моделі голосування за відкритими списками не існує. Кожна з країн розробляє власну модель, залежно від того, яких цілей вона хоче досягнути саме через вибори. Тому й Україна мусить запропонувати свою. В залежності від принципу голосування бюлетені на дільницях матимуть різний вигляд. Вони можуть бути самим списком партії чи блоку, в якому виборець позначає бажаного кандидата. А можуть бути листком, в якому виборець вказує номер зі списку всіх кандидатів, що балотуються в окрузі й яким присвоєно такий номер (подібний порядок діє в Естонії).

Відкриті списки – це можливість змінити порядок кандидатів в списку, запропонованому політичною партією. Тобто це зміна рейтингу за рахунок голосування за окремого кандидата в списку партії. А ще це – руйнація монополії лідера на укладання прохідної частини списку. Власне, це поняття взагалі втрачає сенс, оскільки список стає рухомим, порядок імен у ньому може зазнати будь-яких пертурбацій внаслідок переваг, які виборець надає тому чи іншому кандидату.

Противники відкритих списків зазначають, що подібна система нагадує їм мажоритарну, коли змагання за округ провадитимуть найбільш грошовиті «гречкосії». Але це далеко не так. Україна залишається поділеною на виборчі округи, але це вже не ті округи, які отримували одного «феодала» за старою системою, а він, в свою чергу, кидав з барського плеча «своєму» електорату отримані з держбюджету субвенції.

На мажоритарних (особливо – на малих) виборчих округах підкуп виборця є усталеною традицією. Її не змінить й пропозиція проводити такі вибори у два тури. Не бачу причин, чому й при наявності двох турів не влаштувати змагання гаманців. Дуже часто на мажоритарних округах депутатський мандат отримувала людина, яка не вела активної агітаційної кампанії, не була лідером, але «засіяла» округ ресурсами і перемогла. Технологічно такому політику допомагали якісні штабісти, але ми розуміємо, що це не найкращий результат для представлення інтересів виборців.

Читайте також: Україну очікує надзвичайно брудна і безпринципна передвиборча кампанія, яскравим прикладом цього є інцидент у Черкаській області – політолог

Зовсім інакше виглядатимуть вибори за наявності партійної системи з відкритими списками. Між собою змагатимуться не просто кандидати, а кандидати від однієї партії, котрим протистоятимуть кандидати від інших політсил. Бажаючим отримати мандат доведеться здолати суперників і на внутрішньому колі, і на зовнішньому. Крізь такий подвійний фільтр просочитися гречкосіям буде важче, хоча в українських умовах немає нічого неможливого.

Цікаво, що один з «підвидів» партійної системи з відкритими списками передбачає, що кількість мандатів від регіону визначається явкою. Тобто чим більша явка, ти більше в окрузі мандатів. І це стає відомо лише після голосування, тож, відповідно, не можна спрогнозувати, скільки розігрується мандатів, тому і територію неможливо поділити, як і «скупити» її через конкурентний поділ. Можливо, Україні варто було б розглянути й подібну схему.

Та в кожному разі не можна залишати статус кво. Із «мажоритаркою», сподіваюся, все зрозуміло. Як, власне, і з партійною системою з закритими списками, де партійний вождь – цар і бог, і водночас – володар каси, в яку сиплються мільйони за прохідні місця. Сплативши чималу суму за мандат, партійці не вважають себе зобов`язаними лідеру нічим – їхній персональний інтерес полягає виключно у тому, щоб «відбити» витрачені кошти.

Саме тому найбільша кількість «тушок», тобто перебіжчиків з фракції у фракцію, була зафіксована на виборах 2006-2007 років, коли вибори проходили за партійною системою з закритими списками. Власне, справа дійшла так далеко, що Ющенко був змушений оголосити дострокові вибори-2007 – аби опозиція не сформувала конституційну більшість, бо кількість її «багнетів» разом із «тушками» загрозливо наближалася до 300.

Читайте також: Існує небезпека та висока вірогідність втручання Росії у вибори в Україні

Насамкінець зауважу, що іще один контраргумент опонентів відкритих списків полягає в тому, що середньостатистичний український виборець не встигне перебудуватися на новий лад й не дасть собі раду, опинившись у кабінці сам-на-сам з бюлетенем. По-перше, не слід було так затягувати із виборчою реформою, а, по-друге, говорячи подібне, політики демонструють непослідовність. Вони то співають дифірамби «мудрому українському народу», то приписують йому нижчий IQ, ніж у естонця чи поляка. Сподіваюся, що всі в усьому розберуться, але навіть якщо спочатку й будуть зіпсовані бюлетені, це не причина відмовлятися від змін.

Зрештою, для гальмування останніх може бути лише один мотив – бажання законсервувати нинішню ситуацію. Тоді про це варто сказати прямо, не граючись у поправки і не гаючи час. Виборець оцінить таку щирість – не варто аж настільки недооцінювати його розумові здібності.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram