MENU

Що слід усвідомити, перш ніж обурюватися поганими пенсіями

2223 3

Цими днями всі навколо мене бідкаються через затримку пенсій. Затримали й мені: вже два дні як мав отримати на свій рахунок "прихід". Вирішив замість лементувати сказати кілька слів про те, що я думаю: не про цю затримку, а про наші "пенсії" взагалі.

Відколи сам вийшов на пенсію, я мимоволі став причетним до цієї консорції (як називав такі угрупування Лев Гумільов) – пострадянських пенсіонерів. Це зокрема значить – я почав чути те, що раніше ковзало повз вуха. 

Я почав чути, як наші пенсіонери (кажу про своїх сусідів) одностайно кленуть київську (читай – українську) владу, яка буцімто їм "винна". Кленуть за все – від тарифів ЖКГ до замалої пенсії.

Так, "пенсії" в нас переважно невеликі (моя, в перерахунку, – 64 євро: 2 євро 10 центів на добу).

Але жоден із цих ненависників української влади (та й, ніде правди діти, самої України, тобто країни, в якій вони народилися та прожили усе своє нікчемне життя) не замислюється над простим фактом: ніхто їм нічого не винен!

Зараз поясню.

У СРСР, оцій першій у світі, тобто"взірцевій" комуністичній державі після захоплення комуністами Російської імперії загарбники серед іншого скасували царське пенсійне законодавство й позбавили поневолений народ пенсій. Саме так! У переважної більшості поневоленого ними населення пенсій не було: царську не виплачували, радянську – не призначали. Зовсім!

Та й звідки було взятися тим пенсіям? Комуністи прискореними темпами розорили загарбану країну. Я не кажу вже про селян, яких радянська влада люто ненавиділа, гнобила й фізично знищувала мільйонами. Але й життєвий рівень навіть робітників, приміром, за 23 роки (майже за чверть століття) скоротився вдвічі порівняно з 1913-м. Так-так: у 1940-му році пролетарі були вдвічі біднішими, ніж у 1913-му. Це офіційно. А неофіційно…

…Скажу відверто: я ніколи не любив "пролетаріїв": надивився на них в 70-х–80-х роках – й у відрядженнях (на аглофабриці Запоріжсталі, на Новолипецькому й Челябінському металургійних комбінатам тощо), і в часи, коли наприкінці 80-х сторожував на кількох підприємствах в районі 8-го підшипникового… Але то таке: особиста ідіосинкразія. Але ж радянська влада начебто мусила хоча б пролетарів (від імені яких самодурствувала) хоч трохи винагороджувати як "передовий революційний клас". Аякже, винагороджувала вона.

Читайте також: "Були часи – й ціни знижували", або Кривавий 1962-й

Першими почали отримувати пенсії інваліди Червоної армії (1918), потім – "стариє бальшевікі" (1923). Лише в 1928 році пенсії почали призначати робітникам текстильної промисловості. Наступного року – робітникам гірничої промисловості, енергетики, металургії, транспорту. Лише 1937-го пенсійне забезпечення охопило більшість міських робітників і службовців. І так воно тяглося десятиліттями. До смерті Сталіна пенсійне законодавство складалося із 960 різних актів. Кожне міністерство й відомство мало свої норми як за віком, так і за розміром допомоги. У більшості трудящих пенсія не сягала прожиткового мінімуму.

(Наведу лише один приклад. Того самого 1937 року, коли завдяки Великому теророві народу поменшало, а отже вільних грошей у держави побільшало, інвалід 1-ї групи отримував 65 крб, 2-ї групи – 45 крб, 3-ї групи – 25 крб. Для порівняння: студентська стипендія, на яку прожити було неможливо, тоді ж дорівнювала 130 крб на місяць.)

Лише в 1956 році було прийнято нарешті закон "Про державні пенсії". Але все одно він застосовувався не до всіх навіть містян, про кріпаків-селян я мовчу. Тобто: через 40 років після початку комуністичного експерименту в переважної більшості населення пенсій не було! Суди 1950-х були перевантажені справами про призначення примусової сплати аліментів… не чоловіками, що покинули своїх дітей, а дітьми: суд примушував їх годувати своїх батьків, що не мали пенсій і помирали з голоду!

А тепер уявіть собі картину: син працює, припустимо, фельдшером, отримує карбованців 400 (середня зарплата в медицині 1955 року становила 521 крб "брудними"), має на утриманні жінку-студентку (стипендія 270 крб) і малу дитину, винаймає кімнату ("жиліщний вапрос" – то ще одне з безлічі болючих соціальних явищ, властивих комунізмові) – й у нього починають вираховувати карбованців 100 чи скільки там на батьків. Що робити? Красти? Брати хабарі? (У кого?) Підробляти? (Ким, де?)

…Ще наприкінці 60-х – на початку 70-х моя мама в лікарні відгодовувала самотніх бабунь із села – з усіма ознаками так званої "аліментарної дистрофії". Бо тим бабуням дуже не поталанило: синів повбивало на війні, город вони хоча й мали, але обробити його їм було несила, – а пенсії ж у колгоспників не було! А колгоспники ж до другої половини ХХ століття – то була більшість населення СРСР. Лише в 1965-му році було затверджено розроблений ще при Хрущові закон "О пенсиях и пособиях для членов колхозов", втілення якого в життя розтяглося до початку 70-х.

Але коли навіть "пенсійне" забезпечення охопило переважну більшість старих людей, це були – підкреслю ще раз! – ніякі не пенсії. Вони тільки так звалися. Річ у тім, що в радянські часи в тих, хто працює, не відраховували відсотку на пенсію: отак! Тобто "пенсія" – це була грошова допомога немічним або літнім людям, коли у Кремля з’явився якийсь грошовий "надлишок". Коли були витрачені потрібні гроші на балістичні ракети, на найбільшу в світі армію (більшу, ніж китайська й американська армії разом узяті), на виготовлення 40 тисяч танків і 40 тисяч тон бойових отруйних речовин, на утримання кількасот комуністичних партій та інших терористичних осередків по всьому світі, – тоді нарешті дещиця перепала радянським кріпакам. І ще раз підкреслю – переважній більшості лише з 1970-х років.

Читайте також: Наші нелюди. "Я цих зросійщених, зрадянщених покидьків висилав би до Росії". ФОТО, ВІДЕО

А наприкінці 80-х СРСР розорився. Не через "нещасливі обставини" або "зраду Горбачова" тощо, а тому, що він давно вже мусив розоритися – через конкурентну неспроможність. Усі учасники великого експерименту – комуністичні країни ХХ століття – довели: суспільна (корпоративна, партійна) власність веде до дефіциту, зубожіння й розорення. І до Великих терорів. Більше ні до чого.

Тож усвідомте, люди, простий факт: комуністична влада розорила країну і людей (агов, дідусі й бабусі, згадайте: то "київська хунта" відібрала у вас заощадження на рахунках у зберкасах – чи все ж таки кремлівське керівництво?).

І ті, хто прийшли їй на заміну – Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович, Порошенко – всі ці десятиліття утримували нас, так званих "пенсіонерів", – із доброї волі.

Якби Кравчук свого часу скористався з досвіду більшовиків, то 1991 року скасував би всі радянські пенсії, а нових не призначив би. І на відміну від більшовиків, які просто не хотіли утримувати народ, мав би на те всі підстави: бо пострадянське керівництво не успадкувало від СРСР нічого, крім боргів.

Але київська влада, яку так ненавидять мої однолітки-пенсіонери, примушує платників податків (тобто тих, хто працює, та їхніх роботодавців) відраховувати на наше утримання.

Тобто на утримання тих, хто потурав радянській владі розорити країну, був співучасником цього розорення, нічого не лишив своїм дітям, а тепер вимагає, щоб ці діти, як у 50-х роках минулого століття, утримували своїх безвідповідальних злочинних батьків.

Так-так: ми отримуємо грошову допомогу (так звану "пенсію") як відрахування з тих податків, що вимушені платити наші діти (й робітники, й підприємці). Але якби ота київська влада їх не примушувала, вони платити нам не стали б.

За що нам платити? За те, що ми залишили їм спустошену, запаскуджену, розорену землю?

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Володимир ЯСЬКОВ


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі

Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини