19 червня я вже писав допис про щось таке ("Ехвективність").

Цей допис, що пишу зараз, – можна вважати своєрідним продовженням.

Він – про тих моїх співвітчизників, яких я висилав би до Росії.

Чому саме туди? Бо ніяк не забуду, як одна жіночка написала допис про те, як до неї приїздила подруга звідти, і вона повела ту подругу на берег, здається, річки чи ставка, де в них стоїть гарна саморобна альтанка. Подруга помилувалася і сказала: "Красівая. У нас би уже сажґлі".

Я сам п’ять років жив у Росії (на Уралі) – знаю, що то таке: ставлення росіян до краси. Якщо не враховувати окремих ентузіастів (захисників довкілля, архітектури тощо), а брати до уваги більшість пересічних мешканців міст і сіл ("дєрєвєнь"), – то формула цієї росіяночки є вичерпною.

Але!

Якщо хтось думає, що в нас в Україні народ геть інакший, той дуже помиляється. У переважній більшості ми не українці – ми нащадки "новай общнасті – савєцкава чілавєка".

Тиждень тому поїхав я велосипедом до великих яблуневих садів поряд із Дробицьким яром. Востаннє яблука вродили там 2014-го, в перший рік війни. Три роки врожаю не було геть зовсім – аж ось, здається, цього року буде. Принаймні зелепух багацько. Вирішив я перетнути сади наскрізь – у бік Роганки. І побачив, що десь приблизно восьму частину – вирубано. І то недавно, вже влітку. Скільки сягає око – вивернуті із землі корчі та вкриті зеленим листям залишки стовбурів і гілляки, що відчайдушно опираються смерті.

Читайте також: Якою є російська людина й на чому "рускій мір" стоїть

А ще далі – згарища. Те, що не вивезли, палили в кількох місцях. І палили навіть не на самій вирубці, а – увага! – в лісосмузі попід живими деревами.

От я й думаю, що його робити з такими людьми. Найгуманніше було б, звичайно, спалити там само. Або хоча б вислати до Росії. Але це, на жаль, рожеві мрії, з якими похмура дійсність аж ніяк не рахується.

Як оті, що обпилюють черешні (див. посилання на початку допису), так само й ці палії складають більшу (sic!) частину мого народу. Зросійщені, зрадянщені покидьки. Їх аж кишить: у порубаних і спалених яблуневих і черешневих садках, у ні разу за весь термін використання не митих маршрутках, у моєму під’їзді, у вас на роботі, – всюди. Я вже не кажу про Верховну й усі інші ради, до яких вони самі себе обирають – бо мають чисельну перевагу.

Тож не дивуйтеся, пані і панове, якщо врешті-решт ні до якої Європи ми не потрапимо.

Читайте також: Отак живемо: без підсрачника в нашій країні див – ніяк

Хіба що Москві вдасться розбестити та зросійщити і її.

P. S. І якщо хтось подумає, що ті палії – то була якась навмисно завезена бригада, то він помиляється.

Дійшов я донизу садків, потім іще трохи – й поліз зі своїм велосипедом попід соняшниковим полем і понад заплавою згаданої на початку цього допису Роганки. Річка невеличка, але й очерет, і куширі, й осока, – все як годиться. Не годиться одне. По межі цього поля понад лугом ростуть старі верби. Навіть стежки там нема: подекуди довелося продиратися. Але я був там не перший, далеко не перший. Спалені або обпалені поламані стовбури й пеньки траплялися мало не на кожному кроці.

А коли я надибав був нарешті якусь дорогу, здійнявся нагору і знову заїхав до тих садів, то вище вирубаної ділянки побачив тополю – високу, живу, але живцем підсмажену. Взагалі-то таке можуть робити тільки нелюди. Наші – українські! – нелюди.

А дехто дивується: і чого це ми так довго ні корупцію не подолаємо, ні загарбане Росією не відвоюємо? Відповім: тому, що навіть ті, що потерпають під окупантами, сприймають, відчувають їх як "своїх", рідних, а отаких як я зі своїм жалем до дерев – як "сраних батанікав в ачках", яких треба всіх розчавити – й зажити нарешті щасливо.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram