Здавалось би, ну от, Олександр Усик переміг. Став абсолютним чемпіоном! З українським гімном, прапором і тролінгом піснею «Браття», де козаки вільні і росіянами й не пахне. Але деяким «експертам» сімферопольське походження, попередні непрямі відповіді на питання, чий Крим, затьмарили цю перемогу, пише в блозі НВ Тетяна Висоцька.

Навряд чи хтось з українців після братів Кличків зміг так прогриміти по світові. Але нам тут, удома, – все не так. Ну, то й що, що спочатку бій мав відбутися в Саудівській Аравії. А потім росіяни чи не за $25 млн викупили право проведення змагання. Це для наших диванних експертів не означає ціну бою боксера під українським прапором. Це означає, що росіяни в усякому разі не програли б, а значить, Усик немолодець.

«Експерти» пішли далі. Виловили з розмов на ринзі, як Усик каже – без зрозумілого контексту – «мы нераздельны». І заходилися зливати його перемогу, заодно забуваючи відео-подяку українцям за підтримку. До всього, як він міг, він же не крикнув «Слава Україні»! Якось дуже швидко забулося, як після цього гасла хорватський футболіст Віда зі штрафом двічі перепрошував у ФІФА. І його геройство для українців стухло так само блискавично, як і зійшло.

Читайте також: Абсолютний чемпіон світу Усик і ми: чи може поразка бути гіршою та ганебнішою?

Саме про цю нашу незрілість нещодавно написав гарну колонку психолог-соціолог Олег Покальчук. Про те, як ми пальцями закриваємо зорі на небі і вважаємо, що їх не існує, адже ілюзії – не гірші за реальність. Який рік поспіль в наших очах і серцях герої перетворюються в зрадників і навпаки. І цим успішно користуються політологи, маркетологи та – наші реальні вороги.

Але хто цим ніяк не користується, так це кіносценаристи. Чи то страшно, чи то зарано братися за резонанси. Наприклад, як полонянка Кремля з героїні зі званням «Герой України» (Усика, до речі, прем'єр-міністр теж уже ініціює нагородити), на наших очах перетворюється на зрадницю країни. Чи як влада балансує на тлі воєнного конфлікту, це ж взагалі окремий і довгий серіал. В усякому разі, поворотних моментів та динаміки у зміні героїв вистачає через край.

Буквально днями я додивилася американський серіал «Мадам держсекретар». Опускаючи вихолощеність героїв та явно пропагандистський характер, він несе дуже чіткий посил. США обґрунтовано диктує світові гуманну та демократичну політику, не забуваючи про моральні цінності. Попри здобутки, американська влада йде на невигідні поступки та приймає невдачі, і не приховує цього. І, головне, це не бояться показати – на весь світ. До речі, події в серіалі свіжі, а аналогії з нинішніми політиками – очевидні.

Дуже вражає знання авторами геополітики, зокрема бачення в ній власне війни в Україні та розташування на шаховій дошці головних гравців – США, Росії та Китаю. Наші ж вітчизняні сценаристи поки ігнорують таких яскравих реальних персонажів з кримським бекграундом, як Усик. Та й не створюють якісних, у здоровому сенсі пропагандистських картин із «державними секретарями». А прототипів нині вистачає на міжнародній арені. Недарма ж наші дипломати який рік не досипають і чубляться в цій гібридній війні. Але якщо і далі облогу туристичного та кіно- ринків з Росії українці готові самі собі пробачити, то спортивний – ні.

Читайте також: Блогер: Годі шукати перемогу Кремля там, де її немає

Можливо, такі б нові серіали, на відміну від чергової сльозливої історії про Попелюшку, допомогли нам усвідомити героїв нашого часу чи – бодай дозволили їм не так болісно приземлитися. Як і допомогли б глядачеві більш зважено поставитись до створення кумирів та їхньої швидкої загибелі.

Насправді ж нині ніхто не знає, де тут і зараз – зрада, а де перемога. Хто свій, а хто чужий. Найбільше, що ми можемо, ганьбити пасіонаріїв. Найменше – набратися терпіння і не народжувати пачками кумирів. 

Особисто я не знаю, наскільки вважає нероздільними браттями Україну та Росію Усик. Також на відміну від нього в мене в Криму надто далекі родичі, щоб їздити туди в роки окупації. Утім, я знаю, якщо не поважати тих, кому це болить більше за мене, наша війна переходить окупаційну межу і набуває рис громадянської. А саме це і намагаються протиставити європейським прагненням українців «мишебраття» та шанувальники совка. А не відрізняючи цього, ми який рік колотимося в смисловій та ціннісній пастці.

Та навіть на тлі підступної гібридної війни рано чи пізно прийде час більш чітко розібратися, де межі самоідентифікації. А, отже, й спорту, культури і дипломатії, хто стає їхніми жертвами і чи завжди існують Рубікони неповернень. В який момент назавжди гине репутація чи героїчний обрис. І чи були вони взагалі.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram