Кожній нації потрібні власні герої, власні перемоги та власні прориви. Нація твориться такими спільними сенсами й символами, і якщо їх немає, існування нації є проблематичним. Ні історія, ні мова, ні географія не можуть бути вирішальними факторами націєтворення, якщо немає спільних сенсів і символів.

(Тим, хто вважає, що за моїми словами немає наукового підґрунтя, варто почитати серйозну літературу. Для початку я би рекомендував "Уявлені спільноти" Бенедикта Андерсона, "Браму Європи" Сергія Плохія, "Формування модерних націй" Романа Шпорлюка, "Винайдення традиції" за ред. Ерика Гобсбаума, "Ідентичність націй" Монтсеррат Ґібернау. Нації та націоналізм – штука важлива й непогано вивчена).

Тому так важливі перемоги, тому так важливі герої. Відмовляючи собі в перемогах і героях, нація відмовляє собі у праві на існування. Шукаючи перемоги та героїв лише в минулому й не визнаючи їх у теперішньому, нація відмовляє собі в майбутніх перемогах. Той, хто бачить в усьому лише поразки, лише їх і зазнаватиме, бо ж як відомо, всі поразки – в голові.

Отже, що ми маємо об’єктивно (так би мовити, в анамнезі, бо потім буде діагноз)? Український боксер мав призначений бій на звання абсолютного чемпіона світу з російським боксером, зміг наполягти на перенесенні бою з Москви в інше місто, отримав травму, на його прохання бій був відтермінований, варіантів зміни місця вже не було. Треба було битися або відмовлятися. Він поїхав до столиці ворога, вийшов під круту українську пісню ("Не дамо свій край нікому, краще згинемо в бою!"), чесно бився, чесно переміг, продемонстрував у ворожій столиці український прапор і примусив усіх слухати український гімн. При цьому він не вигукнув "Слава Україні!", не виступив на захист політичних бранців, нічого не сказав про Крим та обнявся із супротивником (хоча для багатьох це мало вигляд поблажливості переможця). Це об’єктивна картина.

Але історію творять картини суб’єктивні. Переможці постійно переписують історію на свій лад, і кожне покоління, за висловом Оскара Уайльда, має обов’язок її наново переписати.

1) Чи можна вважати перемогу Усика перемогою Росії? Так, тому що це буде використано як зайвий доказ "теплих стосунків" між "братніми народами" (хоча що є теплого та братнього в жорстокому побитті українцем осетина?) та відсутності війни. (Зауважу, що в умовах, коли до Москви ходять потяги, мільйони їздять туди працювати, а тисячі відвідують чемпіонат із футболу, аргументів у пропаганди достатньо.)

2) Чи можна було би вважати відмову від бою перемогою Росії? Так, тому що переміг би російський боксер, тому що Росія заявляла би на кожному кроці про страх українців перед росіянами, про нездатність української нації та української держави, про потужність Росії та імперську велич, про нездатність київської "хунти" відокремлювати політику від спорту як підставу для подальших дискваліфікацій тощо.

Значна частина моїх співвітчизників сперечається, в якому варіанті перемога Росії більше, але визнає всі варіанти перемогою Росії та поразкою України.

Це вже діагноз. Невизнання за собою права на перемогу – це хронічний комплекс жертви й невиліковний комплекс меншовартості. Що б ми не робили, ми все одно програли.

Читайте також: Блогер: Годі шукати перемогу Кремля там, де її немає

Так чи інакше – Усик переміг. Чи можна це вважати перемогою України? Так, безумовно. Нормально було б, якби всі українці раділи тому, що українець переміг у столиці ворога, що український прапор та український гімн ще раз стали символом сили й перемоги.

Що натомість роблять наші співвітчизники? Святкують поразку. Обговорюють ситуацію "вилки", коли поразка в будь-якому варіанті, а перемоги немає. Обговорюють всесильність і фаховість російської пропаганди та російських спецслужб. Чи може бути гірша й ганебніша поразка, ніж це?

Що ще роблять наші співвітчизники? Переводять стрілки на інших. Сварять Усика за те, що він не сказав "Слава Україні!", "Волю політв’язням!" і "Крим – це Україна" (нагадаю, останнє в Росії є кримінальним злочином). Сварять федерацію, що допустила бій у Москві. Сварять невідомо кого, що не заплатив за перенесення матчу (хтось інший, тільки не ми). Сварять міністерство інформаційної політики за слабку пропаганду (яка може бути пропаганда за такого рівня довіри), забуваючи, що в сучасній інформаційній війні – кожен і кожна є воїном.

Замість переводити стрілки на інших – треба визначитися насамперед зі своєю особистою позицією. Придумувати й поширювати переможні сенси здатен кожен із нас: Українець переміг росіянина в Москві! Росія не може перемогти Україну навіть удома! Із перемоги боксера почався розрив із Росією – із перемоги іншого боксера почалася українська остаточна перемога! Український прапор піднятий у столиці ворога! Кінець імперії неминучий!

Усик такий, який є. Із нього досить того, що він абсолютний чемпіон світу. Годі вимагати від нього більшого, ніж він здатен. Вимагати більшого треба від себе.

Скільки людей знають, що неправильно зробив Усик та як було правильно, але водночас не можуть відповісти на запитання, що мають зробити вони самі. У цьому – весь трагізм нинішньої України.

Отже, діагноз є. Яке лікування?

Найкращим лікуванням є рефлексія. Постійне самозапитування: а чому я так думаю? хто чи що впливає на моє сприйняття і керує моїми реакціями? які мої упередження постійно штовхають мене до поразки?

Що ще?

Підвищувати самооцінку.

Розширювати горизонт бачення.

Читайте також: У чому різниця між поїздкою до Москви Усика й українських артистів

Почитати у Вікіпедії про трикутник Карпмана "жертва–переслідувач–рятівник".

Цінувати тих, хто робить правильні речі під українським прапором.

Припинити шукати "зраду" й почати шукати перемоги та творити їх разом.

Ставати воїном в інформаційній війні, а не жертвою.

І припиніть нарешті порівнювати війну із Другою світовою. Це війна не за території, а за ідентичність. Тому основним полем бою є свідомість громадян обох держав, а також громадян інших країн. А в свідомості громадян інших країн залишиться одне: українець переміг росіянина, українець став чемпіоном світу. А підсвідомо: українці – сильна нація, росіяни отримали поразку.

Пересічний світовий глядач боксу мало що тямить у світовій політиці. У його пам'яті залишиться лише одне – країна, яку представляв чемпіон.

І припиніть казати, що спорт поза політикою. У сучасному світі спорт завжди пов’язаний із політикою, і двоє хорватських футболістів нещодавно довели це на всю планету.

Насамкінець.

Чи мені не все одно, які таргани у людей в голові?

Не все одно.

Бо вони потім голосують на виборах у моїй країні.

Я хочу жити у країні переможців, і я маю для цього всі підстави.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram