Серед негоди й білого латаття, ще вчора ми довго веслували під нескінченною зливою річкою Снов, бачили Полісся, що написане самими лише відтінками зеленого. Я промокла до нитки й замість одягу гребла а мішку для будівельного сміття, купалася у воді, що тепліша за повітря і парувала, поки ми пропливали під старезними почорнілими дерев‘яними мостами. Було так холодно і мокро, що горілка в пляшці з-під пива пилася, як вода. Я думала тоді, навіщо вона та Ісландія – в нас тут схожі обставини. І за всієї цієї мерзенної погоди думаєш лише про одне – який це кайф, що натомість нема комарів.

Читайте також: Гуцульський Стікс: як близько ми стоїмо до світу міфів і магії

Нарешті серед зелені виринули бані седнівських церков – бо ми та й усі інші, хто плив того ранку річкою, вже молилися на той Седнів. Він виявився дивом, захованим серед лісів. Чого вартий лише Воскресенський собор 1690 року, родинна усипальниця Лизогубів, облущений часом, але такий величний і дуже український. Радянська влада зробила з нього свого часу комору, після винищення усього, що їй опиралося, після чорних дошок Голодомору. Давнє місто перетворили на село, стерли про нього пам‘ять і уявлення. Як добре, що ми сюди таки допливли.

Читайте також: Ізюм: місто контрастів на Слобожанщині. ФОТО

А ще на березі відбулося щось дуже кінематографічне. Ми витягнули на берег байдарки, мокрі та змерзлі, й від нічого втрачати я полізла у воду – купатися чи хоч трохи зігрітися. На пляж, хоча незвично називати пляжем бережок соковитої зеленої трави, приїхав бусик із бабуськами. Паломниці з Київщини, бабуся-тур святими місцями. Вони перепитали чи тепла вода, я й кажу – тепліша за повітря. Спочатку залізла одна, а потім підбила подружок, що в кущах перебралися в купальники для бабусь, тобто трикотажні білі old-fasion нічні сорочки у квіточку. Бабуськи одна за одною пострибали до річки, плескалися, бешкетували, а потім стали колом і прочитали молитву Богородиці, вода була визнана святою – бо їм було справді не холодно. Я випила ще ковток горілки, щоб не застудитися, бо пальців ніг кже не відчувала. У моєму продимленому рюкзаку до міста з дерев’яними різьбленими ставнями поїхало біле латаття.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram