Війна за можливість бути почутим

Теперішня війна точиться не так за ресурси, як за можливість розповідати свою історію – наприклад, дітям у школах твоєї країни, наприклад, на телебаченні. Але як війни не вигравали без тих самих ресурсів, за які боролися, так і ми не переможемо без історій. І поки переможець не визначений, ми ж усі, так чи інакше, на війні інформаційній – хто рядовим, хто полковником, хто дезертиром, а хто – просто жертвою.

На перший погляд здається, що на інформаційних війнах не гинуть. Отримують хіба віртуальні поранення репутаційні втрати й спотворене бачення світу. Та це, звісно, не так. За можливість бути почутим чи передати інформацію, за право розповісти свою історію люди давно готові платити здоров'ям і навіть життям, вочевидь, не всі люди, і, вочевидь, не за будь-яку історію.

Читайте також: Звільнення Сенцова можливе лише тоді, коли Путін захоче пропіаритись – політичний експерт

Ми ж пам'ятаємо, перший у світі марафонець, той, що, добігши, помер від знесилення, ніс до Афін звістку. Мабуть, і повідомлення, і ті, хто чекали на нього, були того варті.

Оголошення голодування – це також крайній засіб комунікації, спроба розповісти світові свою історію. Це мова того першого, чи то пак нульового Майдану – Революції на граніті, це страшна мова Олекси Гірника та Яна Палаха. Так говорять тоді, коли інакше тебе не почують. Так говорять із в'язниць та із держав-в'язниць. Так наголошують на важливості повідомлення: важливіше за життя. Так в інформаційних війнах жертвують собою, прикриваючи інших, нашу слабкість чи неготовність, відсутність мотивації, прорахунки чи зраду.

Чи достатні наші зусилля?

Український політв’язень Олег Сенцов оголосив безстрокове голодування в російській тюрмі. Його вимога – звільнення всіх українських політв’язнів – надто утопічна, щоби вважатися потенційною умовою виходу з голодування. Тому й здається, що все це не так вимога, як повідомлення.

Хочеться вірити, що самопожертва не марна – Сенцова чують у світі. Та постійно запитуєш себе, чи всіх зусиль ми доклали, аби ретранслювати сигнал, розповісти історію Олега Сенцова? Не лише тому, що це може врятувати життя, але й тому, що це також мета сама по собі. Тільки коли усвідомлюєш і цю мету теж, точно знаєш, що всі наші акції, листи й петиції – не марні теж.

Читайте також: Олег Сенцов приближает себя к смерти

Марафон Сенцова страшніший і довший, ніж 42 кілометри 195 метрів, хоча, здавалося б, – інші часи, безліч способів миттєво донести інформацію. Та це в теорії, в реальності – страшний марафон триває. І найгірше, якщо марафонець таки добіжить до Афін – а на звістку не чекають, не переказуватимуть її на площах.

Фідіппід на фініші знав: не пройде й години, як в Афінах не залишиться нікого, кому б не передали його слів. Хочеться сподіватися, що Олег Сенцов також вірить у своїх афінян – у нас.

Ми часто жаліємося – зокрема й на світові медіа. Мало уваги приділяють Україні, ось і про українських політв’язнів у Росії, мабуть, говорять мало. Традиційні ЗМІ справді спрацьовують усе гірше. Але перефразовуючи відомий вислів про дорослих: страшно не те, що кожен із нас тепер – маленьке медіа, страшно, що головне медіа – це ми.

Аби всі Афіни знали новину, одного марафонця насправді не досить – потрібні всі Афіни.

Висота Олега Сенцова

А що в повідомленні Олега Сенцова? Що в його історії, чому вона важлива? Насправді в цій історії все, що варто зараз сказати світові. Коротко і ясно.

Олег Сенцов не військовий, а «класичний» політв’язень, яким його уявляє світ з часів СРСР – творча людина, режисер і письменник. Він не зі Львова, а з окупованого Криму. Своєю історією Олег каже: "Крим – це Україна, Росія – агресор". Рідна мова Олега – російська, навіть його прізвище – який нещасливий для Кремля збіг – закінчується на типове "ов", але він каже: я громадянин України і ніколи не потребував "захисту" Путіна.

Нарешті, Олег Сенцов вимагає, аби з російським тюрем звільнили не його самого, а всіх інших українських політв’язнів. І нехай хтось спробує знову брехати: мовляв, немає ніяких українців. Ті, кого немає, не віддають життя одне за одного.

Думаю, Кремлю дуже не подобається ця історія. Там, мабуть, знають, що одна історія – це часом багато. Люди співчувають не кількості жертв, а людям. Бачать не апартеїд, а Манделу, не біженців, а хлопчика, викинутого на берег. І нехай західні політики – циніки, їхні виборці – ні. А західні політики усе ще йдуть за виборцем, традиційні медіа тепер – за споживачем.

Читайте також: Путин откровенно наслаждается тем, как сейчас мучительно умирает Сенцов – правозащитник

А що саме грек хотів повідомити, ви ж пам’ятаєте? Він ніс звістку про перемогу в війні: "Радійте, афіняни, ми перемогли!" Ми – ще не перемогли. Але перемога в інформаційній війні – це якраз і є донесене до світу повідомлення.

Мало кому подобається стояти з плакатом на майже порожній площі. Ми втомилися підписувати листи й петиції, а особливо просити інших. Все, що пов'язано з війною та окупацією, так страшно, що заговорити про це, особливо з іноземцями – наче вивалювати на когось особисті проблеми. Чи все це доречно й зручно? Але, по-моєму, незручно – ніяк не допомогти Олегу Сенцову, навіть не намагатися врятувати, навіть не пробувати взяти висоту, за яку він жертвує собою. А для цього треба лишень одне – не мовчати. Це, на жаль, усе, що ми тепер можемо. Але це й усе, що від нас потрібно.

Краще б Олег Сенцов зупинився і жив. Але найгірше, якщо марафонець добіжить до Афін, а звістку не переказують на площах. Всі в Афінах мають знати.

​Що ви можете зробити сьогодні, щоб підтримати Олега Сенцова?

Вийти 21 серпня на акцію солідарності з Олегом Сенцовим у вашому місті, зокрема в Києві.

Написати листа підтримки Олегу й надіслати в Міжнародний ПЕН на адресу [email protected] (одразу російською мовою).

Підписати петицію на сайті Білого дому.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram