Уже понад 13 років українська вища освіта крокує за стандартами Болонського процесу. Насправді вітчизняні виші лише починають упроваджувати європейські методики навчання, при цьому аж ніяк не поспішаючи. Розповідаємо про українську локалізацію болонської системи, молодшу сестричку, яка не завжди розділяє цінності дорослих західних родичів.

Історія реформування європейської системи освіти розпочалася аж ніяк не з самої Болоньї. Розмови про перехід країн Європи до єдиних навчальних стандартів велися ще на початку 90-х років. Уже в 1997-му наміри вписали до тексту Лісабонської конвенції, запропонувавши при цьому ввести єдині наукові ступені для випускників європейських вишів.

У 1998 році паризький університет Сорбонна святкував 800-річний ювілей. До столиці Франції з’їхалися поважні гості: європейські науковці, академіки, політики й міністри освіти. Окрім святкувань, зустріч мала важливу політичну місію – закласти основи «Європи знань» (Europe of Knowledge) для нового століття.

Тодішній міністр освіти і досліджень Франції Клод Аллеґр провів дводенну конференцію «На шляху до європейського університету», яка дала плідні результати. 25 травня 1998 року в Сорбонні троє міністрів освіти (Італії, Великої Британії та Німеччини) підписали декларацію про гармонізацію освітніх стандартів у європейському регіоні і про введення наукових ступенів «бакалавр» і «магістр». «Ми повинні зміцнювати й розвивати інтелектуальні, культурні, соціальні й технічні виміри нашого континенту. Ці цінності значною мірою формуються в університетах, які продовжують відігравати ключову роль», – йшлося в декларації.

У червні 1999 року представники 29 країн підтримали поставлені цілі й підписали нову Болонську декларацію, яка дістала свою назву від місця укладання угоди.

Читайте також: Ключовий момент сучасної освіти в Україні – це відсутність зв'язку з реальністю

Болонські стандарти освіти

• Перехід до уніфікованих стандартів вищої освіти передбачав зростання конкурентоспроможності європейського навчання на світовому ринку освітніх послуг: у кінці 90-х американські виші значно перевершували університети Старого світу.
• Відповідно до Болонської декларації, основними в освітньому процесі стали такі принципи:
• Адаптація всіх навчальних систем до єдиного поділу наукових ступенів, які супроводжуються додатком до диплома, щоб забезпечити можливість працевлаштування в різних країнах.
• Розподіл освітнього процесу на два цикли: Undergraduate і Graduate. Доступ до другого етапу навчання мають тільки випускники першого. Стартовий етап триває не менш як три роки.
• Науковий ступінь бакалавра на європейському ринку праці є достатнім рівнем професійної кваліфікації для працевлаштування. Наступний цикл передбачає здобуття наукового ступеня «магістр» з можливістю вступу на докторантуру.
• Запровадження єдиної системи оцінювання – European Credit Transfer System. Досягти максимальної позначки 100 балів студенти можуть завдяки аудиторній активності (додаткові завдання, відповіді, проекти, доповіді), модульному оцінюванню (підсумкові тести, квізи, завдання тощо) та іспитам.
• Впровадження європейської системи залікових одиниць – кредитів.
• Підвищення мобільності студентів та викладачів, визнання їхніх наукових праць, сертифікації і рівний доступ до всіх освітніх послуг, незважаючи на кордони.
• Сприяння європейському освітньому співробітництву задля вдосконалення навчальних програм і створення відповідних інтегрованих методик між університетами.

Перелік стандартів нової європейської освіти вдосконалюють що два роки на зустрічах міністрів освіти із 48 країн, які приєдналися до Болонської декларації.

У 2001 році з’явилися вимоги щодо надання більшої автономії університетам у виборі навчальних програм та активної участі студентів у їх формуванні. Виші отримали право обирати власні навчальні системи і бути відповідальними за якість навчання. Адміністрації закладів освіти також розпоряджаються ресурсами задля оптимізації фінансових витрат. Попри це автономія все ж таки передбачає підзвітність українських вишів Міністерству освіти і науки.

Зважаючи на культурні та академічні традиції університетів, Болонський договір аж ніяк не змушує переходити на єдину шкалу оцінювання, хоча уніфіковані стандарти вітаються. Через це в європейських університетах трапляються також національні системи оцінювання, як, наприклад, в Австрії та Бельгії. Поки такі відмінності існують, важливо вміти стандартизувати їх відповідно до загальної системи. Саме тому розробили поняття трансферної шкали балів: так простіше перевестися чи вступити. Окрім національних шкал оцінювання, виші представляють статистичну таблицю розподілу балів (Grade Distribution Table), яку ввели у 2009 році на заміну попередній шкалі оцінювання ECTS, знайомій нам системі з оцінками A, B, C, D, E, які тепер не використовуються.

Проект Європейської системи конвертації оцінок (EGRACONS) розробляє приклади візуального представлення таблиць класифікації, оскільки вони встановлюються на національному рівні. Детальніше таблиці розподілу можна переглянути тут і тут.

Про навчальні кредити

Ключовим викликом для багатьох країн-учасниць Болонської угоди стало введення Національної системи кваліфікацій. Система передбачає введення єдиних критеріїв нарахування навчальних кредитів задля полегшення їх трансферу між різними європейськими університетами. Україна приєдналася до NQF у 2011 році, а у 2016 році був затверджений план заходів щодо впровадження Національної системи кваліфікацій протягом 2016-2020 років.

Болонська система передбачає нарахування кредитів – кількісної оцінки навчальних досягнень студента. Щоб здобути диплом бакалавра, студент за всі роки навчання повинен отримати 180 або 240 кредитів, різниця залежить від терміну навчання і додаткових предметів на вибір. Максимальна кількість кредитів за навчальний рік – 60, для майбутніх магістрів – 90.

В Україні одним кредитом вважаються 30 академічних годин. Частину цього часу займають аудиторні заняття, індивідуальна робота з викладачем і самостійне опрацювання теми.

Європейські заклади вищої освіти рахують трохи по-іншому: гуманітарні та соціально-економічні курси оцінюють у 10 кредитів, загальноосвітні – у 12 із можливістю самостійно дообрати предмет на 2 кредити, фундаментальні – у 58 із можливістю вибору ще на 14, дисципліни професійної підготовки – у 144, з яких 44 кредити обирає студент. У сумі за нормативною базою – 180 кредитів, а з додатковим вибором дисциплін – 240, що відповідає стандартам болонської системи.

Цифри приблизні: дається взнаки автономія, яка дозволяє університетам створити свою систему нарахування.

Детальніше про ECTS можна почитати тут.

Навчальні досягнення студентів повинні бути прозорими та уніфікованими. Європейські студенти, переїжджаючи навчатися до інших вишів, упевнені, що рівень підготовки за раніше пройденими дисциплінами оцінять за єдиною кредитною шкалою незалежно від місця й тривалості попереднього навчального року.

Читайте також: Чи не перетворюємо ми з такими підходами ЗНО у своєрідний КВК?

Освітні реалії в Україні

Україна вирішила приєднатися до Болонського процесу у 2005 році, прагнучи осучаснити застарілі освітні стандарти. Чи не найскладнішим було докорінно змінити радянську систему освіти на нову. Різниця полягала в спрямованості навчання: радянська система була негнучкою і плановою, передбачала конкретні спеціалізації з єдиним науковим ступенем під назвою «вища освіта». Європейська освіта більш гнучка, ліберальна та орієнтована на потреби ринку праці. Саме тому студенти самостійно обирають ті кваліфікації і навички, які здаються їм корисними, звісно, не забуваючи про обов’язкові для вивчення дисципліни. Цей процес став болісним для України, тому в результаті маємо болонську систему під українським соусом:

• Низька обізнаність студентів у кредитній системі через практичну відсутність автономії їх переміщення. У європейських вишах кредити – загальноприйнята норма академічної успішності, а в Україні – формальність у звітах.
• Вибір дисциплін – чи не найбільша різниця між документацією та реалізацією. За болонською системою ти маєш отримати 240 кредитів: частину з них диктує університет, а решту студент обирає самостійно. В Україні вибіркові дисципліни начебто є, але, по-перше, їх перелік часто обмежений декількома схожими напрямами від кафедри. В інших випадках дисципліни є в добірках, але відсутні самі викладачі чи методичні розробки для їх викладання. Часто студентів просять обрати дисципліну на всю групу: банально не вистачає приміщень для стількох окремих курсів.
• Навчальні плани. Українські студенти далі вивчають дивакуваті предмети, що не відповідають вимогам ринку.
• Конфузи в розумінні відмінностей між дипломами бакалаврів і магістрів. Кваліфікаційна різниця дипломів залишається незрозумілою для багатьох студентів. А є й ті, хто вважає бакалаврат неповною вищою освітою, що є помилкою: бакалаврат, на відміну від магістратури, не дає поглиблених вузькоспеціалізованих знань для конкретної кваліфікації. Основне завдання – розвинути системне мислення і дати необхідні мінімальні знання для майбутньої роботи за спеціальністю. Магістратура дозволяє вивчити власну спеціалізацію детальніше. Український бакалаврат – мікс загальних і профільних дисциплін без вибору предметів для кваліфікації. Магістратура є продовженням цих же загальних предметів укупі з непотрібними бонусами «для загального розвитку».

Так і виглядають болонські реформи «по-українськи». Радянська система освіти й досі не відпускає українських студентів до світлого майбутнього європейського зразка. Уже цього року в Україні святкуватимуть п’ятнадцятиріччя з дня впровадження болонської системи. Чи дійсно маємо що святкувати?

Інфографіка: Анастасія Бабаш

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram