Я таки подивилась інтерв'ю з Медведчуком. А сьогодні вранці я методично натискаю кнопочку "не стежити" на фб-сторінках своїх колишніх колег з плюсів.

Я не хочу бачити в своїй стрічці танців, тому що вони на кістках. Навіть якщо ніхто не згадуватиме дружини Медведчука, я все одно відчуватиму, як скрегочуть кістки вбитих цією війною людей, які щедро розсипала по танцполу Оксана Марченко ("Она владеет активами, а я управляю". Тут саме українські смерті ще з часів Стуса і по нині працюють для "медведчуків" активом, хі ба ж ні?).

І всі, хто танцює, і всі, хто дивляться, відчувають цей скрежет, – кісток багато і не наступити на них неможливо, який би покерфейс не робив кожен танцюрист, кожен продюсер і кожен глядач.

Читайта також: Муж и жена – одна сатана

А ще я натискаю кнопочку "не стежити" на сторінках своїх колег з ТСН, бо тепер, коли я бачитиму селфачі з окопів, пафосні статуси зі святкових ефірів, сюжети про порятунки інвалідів, дітей і котів, я не віритиму жодному з них: знову цей аматорський театр, думатиму я.

Для керівників цих людей, і відповідно, й для самих журналістів, хочуть вони того чи ні, патріотизм став лише політичною технологією, до якої долучились всі підписанти листа про репутацію. Грою в патріотизм, який не про батьківщину і відповідальне громадянство, а про "нічого правдивого і все можливе". Як можна робити оці всі селфачі, і статуси, і пафос, і не відчувати скрежету кісток з сусідньої програми, з сусіднього кабінету, з сусіднього екрану? Коли тепер за всіма "цінностями", що ними розписані стіни в офісі плюсів, мав би вчуватися цей пекельний скрежет. Сміливість станцювати по людських кістках, чому б ні.

Читайте также: Склалося враження, що в цьому шоу все другорядне, окрім Марченко – журналіст про "Танці з зірками"

Я прекрасно розумію всі наслідки такого допису – світ тісний, а світ медіа і поготів. І я пишу цей текст з великим жалем – шість з половиною років в цій компанії дали мені стільки ж, скільки рідний університет. Та в ситуації, що ми її переживаємо нині, важливо означити свої позиції тут і зараз. І констатувати: я вірю у відповідальне громадянство попри всі спроби пекла звести це поняття на пси.

І наостанок. Я хотіла закрити коментарі до цього допису, тому що не хочу розводити більше хайпу, не вірю в дискусію довкола цього питання і не люблю повчального тону, який передбачає коментування подібних тем. Але фейсбук, здається, прибрав цю опцію. Тому я просто не відповідатиму на коментарі, щоб там не писали – мені важливий це допис як висловлювання, а не як срач.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram