Ранкове місто, минаю бар Стакан. У вікнах слоган «Шо будет, то будет». В оцьому вся Одеса. Вона має свою мову, власний стиль – і це все присмачено особливою іронією. За це її люблю. Мені подобається Одеса, бо вона гарна, як Європа і самобутня, як Одеса. Обшарпана і велична, стара та юна, досвідчена і свіжа, потаємна і відкрита.

***

Ранок. Сиджу біля бібліотеки Грушевського, то аж надворі пахне старими книжками. Заходжу до кав'ярні при бібліотеці та замовляю еспресо з молоком і роззираюся.

На полиці книжки, керамічна сова і плакат FreeSentsov. Два інтелігентних діди, радянські інженери, в синіх робочих комбінезонах захоплено шукають в інтернеті схему праски, щоб полагодити. Це неймовірно, скільки зосередження та радості.

– Вот она, спираль!

***

Ранок. Фірмова точка Таїровських вин. На вході замість Атланта – Алкаш, підпирає будівлю і небосхил. Всередині музичні автомати, у продажі є ель-арбуз 40 грн літр, на закуску мертві фініки. Пахне, наче підлогу миють найміцнішим з таїрівських вин. Тарантіно мусив би зняти тут наступний фільм.

Читайте також: Одеса – не російське місто. Відтепер це – науковий факт

***

В Одеському музеї західного та східного мистецтва бабусі-наглядачки дивилися на мене з фотокамерою так, наче то я вкрала того Караваджо і хочу ще.

Я нарешті зрозуміла, де стоять ці скульптури, античні боги з моїх дитячих книжок. Я шукала їх в усіх музеях Афін – нема. Все, думаю, вивезли в Лондон. Шукала у Римі — ні, тільки вчені зі шкільних підручників. А де ж мої античні боги з улюбленої «Міфології» Яна Парандовського? Аж ось, тут вони всі. Копії. Але саме ці копії для мене є найоригінальнішими оригіналами, бо стали особистими першоджерелами.

***

Вулиця Гоголя вночі неймовірно гоголівська. Спостерігаю повню над Шахським палацом. Охорона шахського палацу спостерігає мене.

Лавочка наче манила мене сісти. Погодилася і почула ледь п'яний тип характерним баском проводить екскурсію друзям: 

– Вот дом, в котором Гоголь спалил второй том Мертвых душ, он до сих пор не жилой. Я сам туда заходить боюсь, – каже і ломиться в зачинені ворота. 

***

Вечір.  Хостел Цаца, кімната Бабеля, змагання з синхронного хропіння, симфонічне хропіння, багатоголосся. Додам до оркестру свій алергічний риніт, надобраніч. Сплю з ножем, якшо шо.

Ранок.

Поки що норм, прокинулася не на кораблі до Туреччини, і добре. Стіни хостельної кімнати розмальовані під полиці зі старими книжками і все на диво чисте та приємне. Ліжко обгороджене шторами, наче дитяче.

І так, той порослий повсюдно чорною шерстю дядько спав саме на нижньому ярусі мого ліжка. Зате познайомилася з пречудовою японкою з сусіднього ліжка, коли вона полізла дивитися на котяче побоїще за вікном.

Читайте також: Батьки 83% одеських першокласників свідомо обрали українську мову навчання для дітей

***

Вечір.

А телефон у мене на той час був увесь липкий від серпневого винограду, що достигав між потаємних одеських двориках. 

Я мушу про це все ще написати, про ту майстерню, заставлену різьбленими янголами, про лики ботічеллівських Мадонн намальований на звороті рекламних банерів. що висіли на шворці серед двора, наче випрані простирадла. Про митця Льоню, якого кликали не інакше як Леонардом, про Музу непевного віку і минулого, з найряснішими у всесвіті накладними віями.

Я виходжу з останнього кафе на Грецькій, де рятувалася крижаним кавуновим сорбетом і вільною резеткою для зарядки телефона – і зовсім незнайомі гості гукнули, не йдіть, залишайтесь – ну звідки вони знали, що йду я на потяг, та це було так гостинно, і так щиро – що здавалося, що місто говорить через них. Місто, на яке я дивилася уважно і зосереджено, широко розплющеними очима і затамованим подихом, відповіло взаємністю. 

Одеса наша чи не наша? Це ми – її або ні.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram