Британський військовий експерт, полковник Ґлен Ґрант, говорячи про необхідність реформування українського війська, зазначив:"Невелика радянська армія не може виграти війну проти великої радянської армії". Слова офіцера варто екстраполювати не лише на збройні сили чи безпекову політику загалом, а й на зовнішню політику України, пише для "Тижня" Павло Подобєд

Для перемоги над таким сильним ворогом, як Росія, наша держава має застосовувати нелінійні методи. Варіант "ви нам у пику, а ми вам, і так, доки хтось першим не впаде, заюшений кров’ю" не може влаштовувати Україну. Отже, потрібно думати, які слабкі точки ворога ми можемо використати для досягнення перемоги.

Завдавати ударів тоді й там, де ворог найменше цього очікує. Здавалося б, це очевидне твердження має бути давно засвоєне. Однак у реальному житті керівництво нашої держави й надалі слабко уявляє не лише способи досягнення успіху, а й сам успіх. Адже справді, якою ми бачимо перемогу? Держдума ухвалить рішення повернути Крим Україні? Путін надішле Порошенкові телеграму із проханням розпочати перемовини щодо виплати репарацій? Що для нас перемога?

Розчленування РФ – запорука недоторканості наших кордонів

Моє особисте бачення – це не просто мир. Ми повинні відновити суверенітет над усіма втраченими територіями й на довгий час відкинути загрозу знищення України, а не просто забезпечити короткостроковий спокій на східному кордоні до моменту наступного походу росіян у глиб нашої країни. Цей сценарій можливий лише за умови цілковитого демонтажу Російської Федерації в її сучасному вигляді. Українців повинна цікавити не дезінтеграція як процес, а поява нових державних організмів на руїнах РФ.

Нові держави не матимуть не лише амбіцій, а й ресурсів для ведення завойовницьких війн. Тож природними союзниками України в самій Росії є не російські демократи, ліберали чи "західники", а несистемні гравці, такі як регіоналістські й національні рухи. Мова не лише про Північний Кавказ, а насамперед про Поволжя та Сибір.

На відміну від штучних російських концептів, створених для знищення України (русини Закарпаття, "ДНР" і "ЛНР" тощо), російські регіоналізм і самостійництво є природними та життєздатними.

Однак у невійськових методах боротьби Україна й далі використовує проти Росії вельми обмежений і всім відомий арсенал заходів. Це вимога звільнити наших політв’язнів і заклик до міжнародної спільноти посилювати санкції. Проблема в тому, що колективний Захід, а насамперед Європа, відчуває дедалі більшу втому від "українського конфлікту", а тема політичних в’язнів уже випрацювала "імунітет" не лише в Росії, а й у наших західних партнерів. Деякі міжнародні гравці починають капризувати, мовляв, "скільки може тривати конфронтація з Москвою?", натякаючи на час для перезавантаження відносин із РФ. Розрахунок на постійне наростання міжнародного тиску в найкращому разі може виявитися завищеним українським очікуванням. Потрібно думати над розширенням інструментів впливу. Одним із них може й повинна стати співпраця з регіоналістськими та національними рухами РФ. Вони є і ведуть діяльність навіть у сьогоднішніх украй несприятливих для себе умовах без жодної зовнішньої підтримки. Хоча від такої підтримки не відмовилися б.  

Що відбувається в національних республіках РФ?

В Україні бракує фахівців, які зналися б на проблемах національних республік РФ та окремих її регіонів. Говорити про аналітиків, які могли б читати, а тим паче створювати інтелектуальний продукт татарською, чуваською, марійською чи ерзянською, не випадає. Чого аж ніяк не скажеш про росіян: вони читають, аналізують, продукують і транслюють свої смисли мовами всіх сусідніх держав.

Не розуміючи суті суспільно-політичних процесів, що відбуваються десь у Башкортостані (а часто просто не знаючи про них), ми не можемо оцінити ситуацію, що склалася, не можемо правильно нею скористатися.

У складі РФ 21 національна республіка, що становить понад чверть усієї площі федерації. На їхній території живе майже 20% населення Росії. Найпотужніші відцентрові настрої спостерігаються на Північному Кавказі, на Поволжі та в Сибіру. У кожному із цих макрорегіонів своя складна мозаїка етнополітичних та етноконфесійних процесів.

Тема північнокавказького підпілля висвітлена у статті "Кавказьке підпілля".

Якщо про Північний Кавказ ми бодай чули (дві чеченські війни, партизанський рух, ісламісти), то про Ідель-Урал часто не знають навіть політологи.

Читайте також: Пекар: Український інтерес у російському напрямку – всіляко сприяти кінцю імперії

Карта республік Ідель-Уралу

На сході європейської частини Російської Федерації міститься історичний регіон, який росіяни називають Поволжям, а корінне населення – Ідель-Уралом. Складається він із шести країн: Ерзяно-Мокшанії (Мордовії), Чувашії, Марій Ел, Татарстану, Удмуртії та Башкортостану, які мають власні самобутні культури, створені сімома корінними народами. Угро-фінські народи ерзя, мокша, марі й удмурти живуть поруч зі своїми тюркськими сусідами: чувашами, татарами й башкирами. Країни Ідель-Уралу такі несхожі на сусідні російські регіони, що сама Москва визнала за кожною з них статус республіки з власною Конституцією, державною мовою та органами управління.

Колапс комунізму в Східній Європі пробудив дух свободи в багатьох народів. Деякі з них здобули незалежність, інші тільки стали на шлях боротьби за реальний суверенітет. Мешканці Ідель-Уралу вирішили, що для них також настав час змін, і підтримали суверенізацію своїх республік. Однак Кремль пригрозив застосувати армію, як це сталося в Чечні. У результаті тривалих перемовин було укладено низку договорів між Москвою та республіками. Домовилися, що країни Ідель-Уралу залишаться у складі Російської Федерації. Зі свого боку Білокам’яна гарантувала їм широкі повноваження в реалізації внутрішньої політики.

Із приходом до влади Володимира Путіна федеральний центр перестав розглядати республіки як рівноправних партнерів. Розпочався процес перетворення їх на російські колонії. Були заборонені всі національні партії, ліквідована незалежна преса, парламенти змусили змінити конституції, прибрати всі статті, пов’язані з економічним і політичним суверенітетом. Розпочалися політичні репресії проти активістів національних рухів. У перше десятиліття правління Путіна лише в Татарстані ліквідували 690 татарських шкіл.

Сьогодні Москва посиленими темпами "реформує освіту" – вилучає вивчення національних мов із обов’язкової частини навчальних планів. Цей захід спрямований не просто на русифікацію неросіян. Він має знищити небезпечну тенденцію: татарська та башкирська не мають права бути мовами міжнаціонального спілкування у своїх республіках. Інакше функціонування національної мови як державної стане потужним інструментом формування політичної нації.

Системних сепаратистських сил в Ідель-Уралі не лишилося. Не лишилося їх і на Північному Кавказі. Місцева влада вже давно розправилася з націоналістами та регіоналістами, демонструючи в такий спосіб свою лояльність до Москви. Водночас громадська думка й сьогодні чутлива до національних і релігійних тем. Дотепер є поодинокі активісти, які борються за національні та політичні права титульних націй у своїх республіках. Часто місцева влада та правоохоронні органи переслідують цих відчайдухів-одинаків, однак цілковито зламати всіх активістів національних рухів Москві поки що не вдається. Отже, навіть в умовах авторитарного режиму та посиленої русифікації регіоналізм і національні рухи залишаються помітним чинником внутрішньої політики РФ.

Україна як геополітичний лідер для нових держав    

Якщо Україна прагне перемоги над Росією, розвитку та здобуття міжнародної суб’єктності, вона повинна мати власне бачення перемоги. Його складником може бути створення поясу буферних держав на схід від нашої країни.

Тут на думку спадає прометеїзм – політичний та інтелектуальний рух у міжвоєнній Польщі, спрямований проти радянської Росії. Безперечно, світ пішов уперед. Методи й інструменти того руху втратили свою актуальність. Однак актуальною лишається сама ідея прометеїзму. Варто зазначити, що особливого розвитку він набув у Польщі 1926 року, коли до влади прийшов Юзеф Пілсудський. Сьогоднішня Польща – це радше Польща Дмовського, ніж Пілсудського, і прометеїзм не може бути частиною зовнішньої політики нашої сусідки. 

Про дві концепції польської зовнішньої політики читайте в матеріалі "Архітектори Міжмор’я".

Тривалий час погляди фіно-угорських народів РФ були скеровані в бік Фінляндії, Угорщини й Естонії. Ерзянські, марійські, удмуртські та карельські еліти розраховували на закордонну підтримку в питаннях збереження та розвитку власних культур, підготовки педагогічних кадрів, лобіювання певних політичних та економічних інтересів тощо. Натомість жодна з цих фіно-угорських держав не змогла повною мірою задовольнити високі очікування. Фінляндія панічно боїться політизації фіно-угорської теми. Гельсінкі радше опиратиметься співпраці із самостійницькими рухами в РФ, ніж сприятиме їм. 

Марійське моління в лісі. Марійська традиційна релігія – останній запобіжник, що не дає колись численному фіно-угорському народові остаточно розчинитися серед росіян

Угорські праві надзвичайно зосереджені на собі й нездатні до поширення впливу Угорщини на фіно-угорські народи. Боротьба за політичну прихильність закордонних угорців – це Олімп політичних мрій Будапешта.

Лише Таллінн міг би претендувати на роль фіно-угорського політично інкубатора, але не користається з цієї нагоди. Опірність країн Балтії російському натиску за останні два десятиліття суттєво ослабла. Тож від Естонії годі сподіватися послідовної та наполегливої праці в цьому напрямі. Щонайбільше лояльне ставлення до політичних емігрантів.

Читайте також: Московський щуролов: російська пастка для українських перекинчиків

Із тюркськими народами РФ та їхньою закордонною підтримкою справа ще складніша. Татари, башкири та чуваші не мають навіть "власної Естонії" – закордонного тилу для гуртування політичної еміграції та розвитку політичної думки. Усі тюркські держави, на відміну від фіно-угорських, – це авторитарні держави. Казахстан, попри очевидну близькість до Ідель-Уралу, є радше союзником Росії в питанні "боротьби із сепаратизмом народів Поволжя", ніж навпаки. Астана бере участь у кремлівському військово-політичному проекті ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку). Крім того, Казахстан є партнером РФ за Митним союзом. Допоки при владі Назарбаєв, ситуація не зміниться.

Азербайджан має досить мінливу зовнішню політику щодо співпраці з Росією. Москві легко маніпулювати сусідом у питаннях конфлікту в Нагірному Карабасі. Отже, Алієву надзвичайно важливо зберігати приязні стосунки з Путіним. До всього держава із шиїтською панівною більшістю не може бути маяком для татар і башкирів, які сповідують сунітський напрям ісламу.

Після того як у 2015 році турки збили російський Су-24, Москва дала вказівку керівникам Алтаю, Башкортостану, Сахи, Татарстану, Тиви та Хакасії припинити співпрацю з ТЮРКСОЙ

Відносини Туреччини та Росії також не вирізняються послідовністю. Анкара не може бути сталим і надійним союзником для самостійницьких рухів усередині РФ. Такі інструменти впливу на тюркські народи, як організація міжнародного співробітництва ТЮРКСОЙ, втратили свою ефективність через непослідовність і ненадійність Анкари. Діаспора волзьких татар у Туреччині хоч і численна, але абсолютно аполітична та неактивна. Країна нагадує не центр тюркських діаспор РФ, а радше сорбент, який поглинає будь-яке антиімперське й антиросійське середовище.

А що ж Україна? На нашій території мешкають нечисленні за українськими мірками, але великі за мірками корінних народів РФ діаспори: понад 73 тис. волзьких татар, 9 тис. ерзян із мокшанами, 10 тис. чувашів. Традиційно в нас не було якоїсь визначеної державної політики щодо цих громадян. Тут Київ радо віддав ініціативу Росспівробітництву й усіляко сприяв утвердженню ватних поглядів. Дарма…

То що ж ми можемо запропонувати національним рухам Ідель-Уралу? Чи може Україна здобути авторитет і вплив на корінні народи РФ, насамперед на Поволжі? Чи здатні ми похитнути монополію на ідеологічну гегемонію Москви в цьому регіоні?

Активісти організації "Вільний Ідель-Урал", що бореться за незалежність шести республік Поволжя, пікетують будівлю Посольства РФ в Україні з вимогою зупинити русифікацію шкільної освіти в Ідель-Уралі

Для початку потрібно створити сприятливі умови для гуртування політичних емігрантів: гарантії невидачі Росії; можливість вести громадську та політичну діяльність на території України; створення аналітично-логістичного центру, що вивчатиме ситуацію в національних республіках і готуватиме аналітичні матеріали як для українського уряду, так і для широкої громадськості з метою інформування, розроблятиме політичні доктрини, створюватиме незалежний інформаційний продукт мовами корінних народів для подальшого поширення в мережі інтернет.

Системна та послідовна праця з підтримки національних рухів в Ідель-Уралі не дасть швидких результатів. У цьому й полягає найбільший виклик для українських політиків: ідеологія наших парламентських партій – "моментократія". Тож спокуса "Нової стратегії миру" чи бажання просто піти на черговий "договорняк" здатні перемогти будь-яку стратегію, розрахунки та здоровий глузд. 

Опоненти демонтажу РФ постійно послуговуються обмеженим, але яскравим набором тверджень: "краще, щоб ядерна кнопка була в руках Путіна, ніж десятків маленьких регіональних князьків, – так простіше домовитись" і "розпад Росії потягне за собою громадянську війну, що спричинить неконтрольований потік біженців до України". Системний аналіз кожного з цих тверджень потребує окремої статті. Усі ці страхи є лише одним зі сценаріїв у мозаїці поліваріантності. Схожі фобії існували й напередодні розпаду СРСР. Зрештою, ядерна зима в 1991 році так і не настала, натомість колос на глиняних ногах впав швидко й гучно. Питання не в тому, чи розвалиться Росія, а в тому, коли це станеться й наскільки ми будемо готові до цього.

Відповідь залежить насамперед від здатності українських інтелектуальних еліт позбутися комплексу провінційності та меншовартості, усвідомити роль та місце України у формуванні новітньої політичної карти світу. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram