Що мені подобається на Заході, так це вміння себе брендувати. "Себе", тобто, зокрема, історію, героїку, визвольні змагання тощо.

Класичний приклад – фільм "Хоробре серце" з Мелом Гібсоном в якості режисера та виконавця ролі протагоніста. Скільки лаяли цей фільм за повну невідповідність і подій, і центрального персонажа – Вільяма Уоллеса – історічній правді, але толку з тієї лайки? Запам'яталися не високочолі критики, а яскрава стрічка з не менш яскравим "Freedom!" – фінальною реплікою Уоллеса / Гібсона. І, звісно ж, п'ять Оскарів. І нагорода "Найкращий фільм 1995 року".

Коли легенд не вистачає, їх створюють. Або піддають "ребрендингу". У нас, українців, вистачає всього. Бо, власне, земля щедра не лише на чорнозем. Нам не треба творити міфи, бо дійсність переконливіша за вигадку. Але чи вміємо ми це "продавати"? Ні. Не вміємо, не хочемо, не можемо. Чи то через брак маркетингових ходів, чи то через надмір ліні. Саме тому українська класична література у сприйнятті студентів/школярів – "сільська, нудна, депресивна".

Читайте також: Площу Льва Толстого у Києві хочуть перейменують на честь Левка Лук'яненка

Чи так воно й є насправді? Ні, не так. Але ніхто не утруднює себе правильною презентацією. Увесь креатив зводиться до продукування "Спритка" та "Гарнюні", до цементування закостенілих й нерелевантних нинішньому часу образів.

Однак мова не про кіно, не про ляльок і не про літературу. Мова про назви вулиць, й передусім – столичних. Це також спосіб брендування, причому порівняно із створенням кінострічок абощо – маловитратний. Отже, що у нас із назвами вулиць? Після виконання закону про декомунізацію, параної на табличках, слава богу, поменшало. Але не зовсім.

Хоч це і немає стосунку до декомунізації, але вулиця Московська в Києві все ще існує. Її наразі пропонують перейменувати на честь Олега Сенцова. А вулицю Івана Кудрі – на честь Джона Маккейна. А ще громада ініціює створення арт-скверу Василя Сліпака на Андріївському узвозі. Як на мене – ініціативи непогані, а думки – слушні, але… Для "але" в українському бутті завжди знайдеться місце.

Передусім, існує закон № 4865-VI "Про присвоєння юридичним особам та об'єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій", котрий дозволяє давати імена конкретних персоналій юридичним особам (тобто й вулицям зокрема) за двох умов:

1. смерті цих самих персоналій;
2. згоди найближчих родичів.

Відтак вулиці Олега Сенцова в Києві точно не буде – скільки б підписів не набрала відповідна петиція на сайті Київради. Хіба що депутати оперативно змінять застарілий закон, але їм – у стані гострого передвиборчого свербіжу – 100-відсоткового буде не до того.

Читайте також: Жадан: Шістдесятників лишається все менше. Нам конче необхідно у них вчитись

Хоча коли владі дуже хотілося, то вона плювала на закон. У 2005-му київську вулицю Машинобудівну перейменували на честь Георія Гонгадзе. (Згодом, до речі, Машинобудівній повернули її колишню назву, а ім'я Гонгадзе тепер носить колишній проспект Радянської України.) Між іншим, крутити отак – як циган сонцем – іменем людини теж не дуже комільфо, але мова зараз не про це. Не беруся стверджувати напевно, чи запитували дозвіл на такий чин у Лесі Гонгадзе (цього наразі вже ніхто не скаже), але знаю точно, що до самої своєї смерті (а померла пані Леся у страшну ніч на 30 листопада 2013-го, коли на Євромайдані вперше застосували силу) мама Георгія була категорично проти будь-яких його вшанувань. Бо все ще числила сина серед живих.

Та повернемося до київських вулиць та скверів. Отже, які шанси у Маккейна та Сліпака?

На облаштування сквера імені Сліпака потрібно близько 2,6 мільйонів гривень, тож тут все впирається у гроші, й невідомо, чи пожертвує ці кошти міська влада із ввіреного їй бюджету.

Проект із Маккейном менш витратний, але й тут є свої нюанси. Скидається на те, що ініціатива Петра Порошенка вже зараз викликає певний спротив. А дарма. "Кандидаткою" на перейменування стала вулиця Івана Кудрі – особи, що у складі радянської розвідувально-диверсійної групи боролася у часи Другої світової війни як проти німецьких загарбників, так і проти "націоналістичного українського підпілля". Так що Кудря – постать контраверсійна, і це ще м'яко сказано.

Читайте також: Парламентський комітет підтримав перейменування Дніпропетровської та Кіровоградської областей

Що ж до Маккейна, то він, сподіваюсь, розлогих презентацій не потребує. Але попри весь його позитивний вклад у сучасну українську історію, в Києві вже зареєстрована петиція проти увічнення американського сенатора. Наразі вона набрала, щоправда, обмаль голосів, а відтак її перспектива бути розглянутою на засіданні Київради виглядає вкрай примарно. Але річ у тім, що в самій Київраді до ідеї з перейменуванням ставляться, схоже, з обережністю.

Заступник Кличка Володимир Прокопів говорить, що до подібної ініціативи слід підійти виважено і – відповідно до закону – спитати думку родичів. (Родичів, певна річ, Маккейна, а не Кудрі. Хоча, до речі, закон нічого не роз'яснює з приводу сім'ї тієї персони, котра втрачає права на ім'я юдиричного об'єкту. А що, як їхній дозвіл також слід отримати?). В кожному разі, я вже просто бачу, як Прокопів абощо надиктовує відповідний запит вдові Маккейна.

Та й це ще не кінець історії. За чинним законодавством, перейменуванню вулиці має передувати громадське обговорення. При цьому строки такого обговорення та терміни ухвалення остаточного рішення доволі розмиті. Іншими словами, можна роками мусолити ідею і щодо Маккейна, і щодо Сліпака, і щодо інших – справжніх, а не кіношних – героїв України, її симпатиків, її друзів, словом, всіх тих, хто підняв на щит ім'я нашої держави. Я розумію, що з одного боку – закон є закон, але з іншого – може, настав час дещо у ньому підрихтувати?

Коли йдеться про імідж країни, бюрократією можна пожертвувати. Або тоді не слід дивуватися, чому набір тих речей, з якими асоціюється України в світі, є вкрай убогим.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram