Життя цікаве своєю змінністю. 

Потроху приглядаюся до оголошень про продаж антикваріату у Львові і виявила дуже цікаву групу людей. Зубожілі визволітєлі. Люди дуже поважного віку, які свого часу здобули статки в той чи інший спосіб віддтискаючи майно статечних львів'ян, кілька таких родин в'їхали в будинок моєї бабці в той самий день, коли її родину вивезли в Сибір ( хоч я не стверджую, що усі такі).

Так от, вони ті, хто в радянські часи жили добре, про це свідчать поодинокі речі – меблі, книги, картини в їх захаращених, смардючих помешканнях ( читай, сутеринах).

Їхні нащадки не дали собі ради в житті і вони опинилися на межі виживання. Старі, покинуті без засобів життя (умови далекі від тих, до яких вони звикли замолоду, це вже точно), жалюгідні.

Оце прийшла я в таке одне помешкання вчора, в інше – сьогодні. Дивлюся на цих людей, їхніх спитих незарадних дітей, віку моїх батьків. Вони готові розмовляти зі мною українською мовою, лиш би я купила в них креденс чи бамбетель. Схожі на ті, що колись стояли в галицьких українських або ж польських хатах.

Читайте також: "Ви там шота напрінімалі, а я должен купіть букварі і учіть с німі украінскій?", – власник львівського бару про персонал, який не говорить українською

Можливо такі ж, які стояли в хаті моєї бабці.

"Пані Устіна, – звертається до мене син такої старенької визволительки, – може чайку?"

"Я – УстИна, ні, дуже дякую", – відповідаю. Відверто кажучи, трохи бриджуся там сідати.

Бабушка зацікавилася і питає. "Ой, а ето польское имя?"

"Ні, українське", – кажу.

Старша жінка хвалиться своєю бібліотекою, яка дійсно добра. Класика світова і російська. Пропонує мені купити книжок.

"Я не читаю російською мовою, читаю англійською, здебільшого, і українською. Зараз з'явилася маса класної перекладної літератури. Колись в школі в мене була лише російськомовна, то тепер я насолоджуюся вибором, який нарешті є", – цілком щиро пояснюю.

І в ту мить ця старенька, такий згорблений сухенький опеньок спльовує злісно на свій прогнилий паркет, забитий куснями фанери, майже потрапляє в слоїк, в якому квасится капуста. Човгає геть, дорогою щось там бубонить.

Я не слухаю. Вона не викликає в мене ні злості, ні ненависті, лише цікавість і трохи нудоту. Хоч не так вона, як сопух її хати.

Вона мене ненавидить і показує це усім виглядом, але не може це озвучити, поки я не заплатила за бісів креденс.

" Я щє 500 грн уступлю", – каже син з усією милістю, яку міг з себе витиснути. Йому пох, що я УстИна, він не має проблем з тим, що я не читаю російською. І це видно. Йому це все до лямпи.

Вивалююся нарешті з тої конурки, сморід в якій дуже характерний, не можу точно сказати чим тхне, але цей запах мені знайомий, подібний до того, який доносився з хати нашої сусідки тьоті Галіни, яка ненавиділа усе українське лютою ненавистю і була ще тоді в позиції, коли могла про це говорити, ба більше, верещати на повен голос.

"Сволачі бандеровскіє!!!!" І хоч це були 1990-ті, ніхто довкола в подвір'ї їй не перечив, не захищався.

Читайте також: Зламана щелепа військовослужбовцю – ціна української мови в Маріуполі?

Отож, вийшла я, вдихнула повітря загазованої середмістя. Дощ вальнув досить доречно. Мені не завадило освіжитися. Сховалася в браму базару, де поряд знайшло прихисток ще кілька людей.

Молода дівчинка розпитує сільського хлопа в рамках якогось міського опитування: "До якої системи політичних поглядів ви себе відносите: ліберальні, консервативні, соціалістичні, комуністичні, націоналістичні?"

"Націоналістичні! – майже вигукує голубоокий вуйко – і можу голосно про то говорити".

Дівчинка байдуже зачитує далі свої питання.

Я собі подумки відповідаю на питання : "ліберальних!", думки перемикаються на мокрих голодних безпритульних псів, які швендяють базаром. До мене доходить кавалок іншої відповіді респондента " та то вороги! Москалі наші вороги і поки кожен того не буде розумів, навіть такі дітиська, як ти, то ніц доброго не буде".

Поряд купа людей, деякі уважно слухають, інші торгуються із завзятою бабуською за гарбузи.

Колись я весь час собі мріяла-думала, що я не з тої епохи, мені треба було народитися на початку століття. Ніколи, щоправда, не було ідей, щоб народитися де-інде. І от раптом прийшло дивне розуміння, який оцей Львів теперішній, попри все, благословенний.

Можу в ньому бути ким я є, ніхто не переслідує мене за мою мову чи мою культуру. Можу вільно і голосно висловлювати тут свою думку, і бачить бог, висловлюю. І хай би хто там що не говорив, моє право як україномовної тубільної львівянки все ж забезпечене, зафіксоване.

Можливо, ще ніколи в історії цього міста це право не було настільки гарантованим. Принаймні мені це так відчувається.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram