Автокефалія майбутньої української помісної церкви – це не про символічне. Точніше – не тільки про символічне. Тому що вона належить до числа речей, що не обнуляються.

НАТО з'явилося 69 років тому. Євросоюзу – якщо міряти від Маастрихтського договору – недавно стукнуло 25. Україна прагне в обидва об'єднання, але хто може сказати напевно, скільки часу проіснує і те, і інше?

Ми не знаємо долю шенгенської угоди. Їй 33 роки – і вже сьогодні деякі країни повертають контроль на національних кордонах. Асоціація з ЄС і безвіз виглядають як перемоги. Але хто готовий поручитися за довготривалість обох договорів? – пише Павло Казарін для Крим.реалії.

На цьому тлі Томос – можливо, найважливіша поворотна точка останніх чотирьох років. Просто тому, що у нього немає терміну придатності. Церковні горизонти масштабніші за мирські. І те, що дискусія про автокефалію апелює до подій XV століття – лише чергове тому підтвердження.

Читайте також: Россия очень хорошо манипулирует людьми, особенно через религию – мнение

Томос не тільки закріплює український дрейф від колишньої метрополії. Не тільки змінює баланс сил у православній ойкумені. Він ще служить тим самим "сейвом", з якого завжди можна відновитися. Можна програти противнику або самим собі. Потрапити під окупацію або скотитися до "Венесуели". Але обнулити точку конфесійного неповернення не зможемо ні ми, ні хто-небудь ще.

Точно так само набуття автокефалії української церквою змінює простір символічного в самій Росії. І справа не тільки в питанні хрещення Русі. Потрібно розуміти, що вся історія церковного розколу – це ж теж наслідок "українізації" російської церкви.

Микола Каптерьов ще в 1912 році писав, що істотним геополітичним фактором, що штовхав Москву на проведення реформи, було "приєднання Малоросії, що тоді перебувала в церковній юрисдикції Константинопольського патріархату". Цитата: "В Москве православие малороссов, как и православие тогдашних греков, возбуждало сильное сомнение потому единственно, что церковно-обрядовая практика южноруссов сходилась с тогдашнею греческою и разнилась от московской».

Фактично російська держава ламала через коліно свою церкву ще й для того, щоб уніфікувати обряд з Контантінополем і Києвом. Якому, в свою чергу, нічого змінювати не довелося. І тому "розкольників" в Україні просто не було. Український грецький обряд всього лише став новою нормою для тодішньої Росії.

Москва любить повторювати, що вона – Третій Рим. Але ця формула XVI століття, авторство якої приписують ченцеві Єлеазарова монастиря Філофею, теж не унікальна. Ще за два століття до цього – в XIV столітті – сербський цар Стефан Душан і болгарський цар Іван Александр, що мали родинні зв'язки з візантійською династією, точно так же оголошували себе спадкоємцями Риму. А в болгарській писемності зустрічається ідея, що новий Константинополь – це Тирново (столиця болгарської держави того часу).

По суті, Томос позбавляє російську державу відразу двох опор. Важко вважати себе Третім Римом у ситуації, коли Другий доводить свою суб'єктність, даруючи автокефалію тій церкві, заради "перетравлення" якої Москва свого часу вирішила пропустити власних віруючих через м'ясорубку.

А втрата концепції "Третього Риму", в свою чергу, виносить на поверхню ще одну важливу дискусію. Наприклад, про те, що російська держава є спадкоємцем не стільки Константинополя, скільки улусу Джучі. Він же – Золота Орда.

У того ж Карамзіна можна знайти чимало свідчень того, як саме Москва ввібрала в себе «монгольські гени». Авторитаризм монарха в цій частині континенту був набагато сильнішим, ніж у європейських королів. Це теж було спадщиною імперії Чінгісхана, необхідною для утримання різношерстих земель і племен. Про феномен якого писав зокрема й Плано Карпіні в XIII столітті.

Сюди ж – обряд самознищення перед монархом. В Орді він носив функцію сакрального ритуалу. Спочатку київські князі в ханської ставки навіть платили головою за норовистість. Але з часом ординські звичаї перекочували і на підкорені землі.

Жорстка ієрархічність суспільства укупі з ідеєю "великої держави" – теж спадщина імперії Чінгісхана. Народила запит на сакралізацію держави як надцінності. Коли підданий – лише функція для держави, а не навпаки. Кріпосне право. Закріпачення підданих. Скасування самоврядування. Все це стало реальністю вже в постмонгольскій Русі. А сакралізація самодержця призвела до того, що сильні інститути та ідея верховенства закону над владою стали неможливими. На відміну від західної Європи, де, починаючи з англійської Великої хартії 1215 року нехай вкрай повільно, але йшов рух за інший устрій державного організму.

Читайте також: Томос для української церкви: Росія перейшла до дій гопників

Можна зрозуміти офіційних ідеологів російської держави. Виводити спадкоємність від Візантії приємніше і престижніше, ніж від улусу Джучі. Але реальність в тому, що, зайнявши територію колишнього поневолювача, Москва успадкувала у нього і правила внутрішнього спільножиття. Риторично відсилаючи себе до Константинополя, постмонгольска Русь у своїх політичних практиках схилялася скоріше до спадщини Сарая.

А тому – так. Томос для української церкви – це більше, ніж історія про передвиборче. Це історія про те, як символічне змінює політичне. Просто тому, що майбутнє належить тому, хто володіє монополією на інтерпретацію минулого.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram