1949 року в США вийшла книжка "Смертю не пишаються". Її написав Джон Ґантер – на той час дуже відомий публіцист. Його син більше року помирав від раку мозку. Ґантер написав про його і свої страждання, привернувши до проблеми широку увагу.

Повоєнний 1949-й на дворі! – досвід "побутового" помирання, а не вбивства і масового знищення сприймався як, скажу грубо, екзотичний і другорядний. Ґантер однією книжкою змінив правила гри. У культурному обігу виник і закріпився концепт "гідна смерть", і він більше не стосувався ратного подвигу. І поширилося західною культурою уявлення про "негероїчну" смерть (точніше: помирання), яка до себе вимагає гранично шанобливого ставлення. Смерть поступово перестала бути абстракцією, якою її зробила модерністська культура, і знову стала буквально-фізіологічною: людським тілом, що страждає і помирає. Більше: стражденним тілом близької людини.

Читайте також: В этой стране никто уже никого реально не контролирует

В 1980-х світ побачила ще одна книжка, написана батьками, які втратили дитину. "Шлях до смерті" Віктора і Розмарі Зорза. Їхня 25-річна дочка померла від раку. Віктор і Розмарі написали, як психологічно і фізіологічно змінила їхню дитину хвороба, як переживала вона передсмертні досвіди – і як пережили свою величезну втрату вони. Ця книжка була не просто популярною і спровокувала хвилю документальної та художньої прози про помирання (таких книжок завжди було багато). "Шлях до смерті" стала впливовою, бо призвела до реальних перетворень – було реформовано інституцію госпісів.

Книжок про гідне помирання і смертельні хвороби насправді дуже-дуже багато. Та лише одиниці з них претендують бути дією, спрямованою на соціальні перетворення. Ці дві книжки, які я згадала, і претендували, і виконали свою місію, поставивши читача обличчям до обличчя з надскладною соціальною взаємодією. Вони виняткові. Але не факт, що їх читатиме зараз хтось, окрім істориків і соціологів. Тому поговорити я хочу насправді не про них, а про інший кейс літератури соціальної дії, тоншої, тривалішої і через те дієвішої.

Telling Tales. Так називалася збірка оповідань, яку курувала і укладала Нобелівська лауреатка з Африки Надін Гордімер. То було в 2000-х. Історій в книжці розказали двадцять одну. А авторський склад збірника змушує щелепу відпасти назавжди: Артур Міллер, Вуді Аллен, Габриєль Гарсія Маркес, Маргарет Етвуд, Кедзабуро Оє, Гюнтер Грасс, Салман Рушді, Мішель Турн’є, Кріста Вольф, Амос Оз, Пол Теру, Жозе Сарамаго та ін. Автори не просто першого ряду, а беззаперечні літературні авторитети. Та, зрештою, тут тільки нобеліантів п’ятеро. А презентував цю книжку Кофі Аннан (на хвилиночку!) на засіданні ООН.

Жоден із тих, хто писав для цього видання чи працював над його промоцією, грошей не отримав. Для видавця ця книжка так само була неприбутковою. Згодом почали з’являтися переклади збірника, які так само не приносили прибутку: іноземні видавництва і перекладачі теж працювали на волонтерських засадах. Telling Tales – благочинний проект. Книжка коштувала незлецьки, авторський склад приваблював читача-покупця, а всі кошти перераховувалися у фонд боротьби зі СНІДом в Африці. 

Чому я поставала цю книжку в компанію до перших двох? Вона так само включена в соціальну роботу з допомоги невиліковно хворим. Гроші, які заробили на Telling Tales, пішли насамперед на паліативну допомогу. А от винятковим цю збірку робить наступний момент. В жодному  тутешньому творі немає жодної згадки про смертельні хвороби, і мова зовсім не іде про процеси помирання. І цей проект свою соціальну мету все одно виконує. Та залишається при цьому ще й доброю літературою. Як? – Мені здається, саме через те, що мета і тематика цього концептуального видання гранично розбігаються. До речі, не згадувати помирання від смертельної хвороби, таким було рішення укладачки, це не випадковий збіг.  

Скажімо, Сарамаго пише історію останнього на землі кентавра, в якому ніяк не зживуться потреби чоловіка і коня. І коли нарешті чоловік бачить жінку, яку здатен кохати, вона обирає коня. Чи наприклад, Артур Міллер пише сексуальний дебют хлопця-підлітка, який приїхав за цуценям у віддалений неблагополучний район, а отримав перший досвід любові похапцем. І цуценя виявилося безпородним, збрехала пані в оголошенні. Або в оповіданні Маркеса сенатор щасливо закохується в прекрасну жінку, та халепа – стається це рівно за півроку до його політичної і фізичної смерті. Жінка приходить до нього, вдягнена у пояс вірності, і вимагатиме за акт кохання політичної послуги. Буквально спалахують від любові жінки в прозі Рушді. Буквально ексгумують своє минуле жінки Етвуд. І тощо, і тощо.  

Авторів із Африки в книжці, між іншим, четверо. Вони пишуть про Африку, природно. Але не про ту, на яку збирає гроші книжка, що розповідає історії. В оповіданні Чинуа Ачебе в країні, де щойно завершилася війна, чоловік бере зі столу жменю цукру і кидає просто у вікно. І пояснює здивованим співтрапезникам: "Бо можу!". Його чують і розуміють.

Власне, розповідати історії – єдиний спосіб бути почутим. Точніше: це єдина гарантія, що тебе до кінця вислухають. Один із хуліганів із 1960-х казав був таке. Не треба багато сміливості і моцної кебети, щоб кричати "Пожежа!" в театрі, за тебе все зробить зміст повідомлення. А от кричати "Театр!" на пожежі, тут треба і кмітливість, і колосальна внутрішня свобода.

Автори Telling Tales кричать "Театр!" на пожежі, і їх при цьому чують і вислухають до кінця. Героїня з оповідання Етвуд – справжнісінький тб-маніяк, дивиться нон-стоп мильні опери і серіали, а недавно жорстко підсіла на репортажі і новини про катастрофи. Хороший сюжет, в якому "мильні" пристрасті змінюють реальні страждання, і нічого від того, правду кажучи, не міняється. "Отримуєш тільки те, що бачиш" – це теж із оповідки Етвуд.

Катастрофи і трагедії привертають нашу увагу на дуже обмежений час. Ми як група, що споживає інформацію, не надаємося до співчуття-емпатії-співпереживання, яке триватиме довго. Це не наслідок кліпової свідомості, інформаційного перевантаження чи надшвидких темпів сучасності. Так було завжди, так працює емоційна сфера людини.

Переживати чуже горе виснажливо, співчуття – реакція миттєва і нетривка. (Репортери-новиняри те дуже добре знають). Аби книжка, яка претендує бути успішним соціальним проектом, таким стала, вона має робити ставку не на сильну емоцію, і навіть не на важливу інформацію. Ця книжка має згуртовувати.

Telling Tales творить таку собі умовну спільноту, до якої кожен може залучитися, придбавши книжку і переказавши у такий спосіб гроші на шляхетну справу. Ти, який витратив кільканадцять баксів на книжку, і п’ятеро нобелівські лауреати – і десь в Африці ті, хто помирають від інфекційних хвороб. Цинічно? – Напевне. Дієво? – Напевно. Три-п’ять хвилин на емпатію, п’ять-шість годин на читання доброї книжки та п’ять-шість років, щоб перечитувати і само-пишатися (збірка ця і досі активно продається, але уже в рубриці "букіністика").

Читайте також: Популярні книги про бізнес, успіх та мотивацію українською

Схоже на пишну благодійну вечірку, де збирають гроші, які комусь перерахують за потреби, про яку запрошені ні сном, ні духом? Так, схоже. Зрештою, за взірець Гордімер взяла благодійні тб-марафони і рок-концерти, це був новий формат для власне книжок. Погана новина для книжок соціальної дії: люди воліють розважатися, а не перейматися чужими бідами. Добра новина для літератури: хороші книжки розважають, непомітно привчаючи перейматися чужими бідами. Головне не припиняти тренувань і довести рівень співчуття чужим нещастям бодай до десяти хвилин.

От тільки. Кожне оповідання в цій книжці обертається навколо смерті – померла дитина, умер батько, помер колишній коханець. Так, наче попросили двадцять класних прозаїків не думати про червоного слона в кімнаті. А може, просто в літературі не так уже й багато тем є, і смерть – одна з них?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram