MENU

Озденіж – село, що тримає небо. ФОТО

1975 0

Я недобре пам’ятаю діда, більше пам’ятаю наші розмови – його слова і мої думки, що потім хвилями накривали уяву. Він розповідав про село біля Луцька, яке покинув іще малим школярем і поплив за океан, в Аргентину. Не знаю, як зважився на таку подорож, бо пригадував свою дитячу віру у край світу за селом і стовпи, що стоять там, тримаючи небо.

Читайте також: Село: краса й недоля

Озденіж здавався мені загубленим і схованим посеред дубових лісів і шипшинових заростей місцем, де застиг час і досі блукає малий дід. Я чула, як знайомі їздять туди за ліщиною чи опеньками, чула про маршрут на Озденіж, але ніколи не думала сісти й поїхати. Це не байдужість, а радше страх наполохати магію і побачити звичність надзвичайного. Проте цікавість долає переляки, а сховане завше хочеться віднайти.

Дорога до Озденіжа лежить через інші, не поліські ліси Волині – стежки всипані жолудями, обліпихові дерева стелять солодкий туман, виблискує шипшина і глід, а в небі шугають коршаки. Поруч тече річка Серна, названа так, певне, через сарн, що приходили сюди на водопій. На її високих берегах лежить давньоруське село – Шепель, згадане в літописі 1097 року. Там іще зберіглося заросле чагарниками городище, де замість туристів рясніє чорними археологами та їхніми злодійкуватими слідами. На пагорбі стоїть дерев’яна Свято-Успенська церква 1780 року, пофарбована за волинською традицією у блакитне.

Читайте також: Гуцульський Стікс: як близько ми стоїмо до світу міфів і магії

Зовсім поруч – Озденіж, сьогодні значно менше, ніж у дідові часи село, із довгою вулицею, що рясніє червоними яблунями й пустими хатами. Тиша і спокій, осіннє сонце й дорога, що веде до церкви, незвичної за усіма канонами. Велична, кругла споруда, що несподівано з’являється поміж селом і лісом. Їй пасував би шум міста, кидати тінь на автомобілі й сотнями одружувати молодят, натомість вона обрала пустку і якусь природну молитву сільської самоти.

Ми сіли на ослінчик біля її мурів і дивилися на густе осіннє повітря, на простору зелену галявину та заплави в низині, й тоді час зупинився. Тут і досі невидимо блукає мій дід у своїй дитячій наївності, обдерта фарба церковних дверей увібрала тепло його рук і повернула мені сонцем через роки. Повертайтеся до своїх місць, там і правда стоять стовпи, що тримають небо.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Анна ДАНИЛЬЧУК


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки

Другие новости по теме



Правила комментирования »  

Новости