Фільм С. Лозниці "Донбас". Поділюсь враженням.

1. Пролог. Останні два роки я ходжу до кінотеатрів з двома речами в двох різних кишенях: носовичком і нотатником. І…, ох, яка ж я противна! – витягаю нотатник аби в темряві, поки всі плачуть, записати "Що саме і чому саме – не так".

2. Так от. На "Донбасі" не витягла ані того, ані того.

Коротко: у "кіношників" це називається "жир". Адже це дійсно – жир! Але я вигадала своє: фільм "аптечного розливу". Тобто, це коли – вивірена кожна краплина, нічого не передозовано, все в міру і все – суперпрофесійно по всіх параметрах: структура, діалоги, робота з акторами (з чітко упізнаваних облич – дивовижна Тамара Яценко, інші, підозрюю, не є і професійними акторами), зацикленість початку з фіналом – вражаюча метафора.

Читайте також: Український кінопроект "Коло життя" переміг на форумі дитячого кіно у Варшаві

Гротеск (про який питала журналіст після перегляду)? По-перше, повторюю – в міру. По друге… хто там не був, повірте, це не гротеск, це реальність (перегляньте хоча б док. фільм "Донбас. Другий Челсі" і питання гротеску відпаде одразу).

Саме так треба показувати Донбасу – Донбас. Питала подруга: важкий? Повторюю: все "як в аптеці". Адже є таке поняття як "знакові сцени" – у професіонала їх може бути не більше, як 1-3. Тут вона одна – і цього досить аби впитися в бильця крісла пальцями… 

Читайте також: Документалка про Донбас потрапила на розгляд премії "Оскар". ВІДЕО

Пишу сумбурно, адже радію. І кажу: нарешті. Так, фільм гідний аби його висувати на Оскар. 

Раджу: йдіть. І які б не були у вас думки (вони можуть не співпасти з моїми) – очевидно – і досить чітко! – це нарешті те кіно, в якому вистрілили всі розвішані рушниці. 

Виходиш з залу – не в розпачі (яка б важка тема тут не піднімалась), а з відчуттям натхнення, з купою думок, з піднесенням і відчуттям, що… режисер поважає глядача. 

Якось так… (хоче це й не все. Решту – розповім студентам – то вже про професію).

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram