Прем'єр-міністр Володимир Гройсман майже півтора року тягнув із підвищенням цін на газ – обов'язковою умовою Міжнародного валютного фонду, пише у своєму блозі на "Новому часі" політолог Володимир Фесенко. За інших обставин він уникнув би цього непопулярного рішення. Усі, хто знайомий з проблемою, знають це. Урядові вдалося знизити планку вимог від 60% до 23,5% – як на мене, це мінімально прийнятний компроміс для обох сторін. Адже насправді стояв вибір між двох зол: або підвищення ціни на газ, або ризик дефолту та щонайменше дворазова девальвація гривні.

Уряд, звичайно, спробує компенсувати й нейтралізувати негативні соціальні та політичні ризики цього рішення через субсидії. Але негатив все одно залишиться: критика вже є, буде і зростання певного соціального напруження.

Чи можна було за ці півтора року почати велику приватизацію, розворушити ринок землі й у підсумку обійтися без кредиту МВФ і його вимог? З одного боку – так. Але з іншого – і до приватизації, і до ринку землі – ставлення неоднозначне. Із різних причин значна частина населення сприймає це негативно. У цьому сумний парадокс ситуації: позиція МВФ щодо українських реформ – те, чого вимагає від колишнього і нинішнього уряду – не збігається з суспільними настроями. Народ хоче одного, а МВФ – протилежного.

Думаю, що так чи інакше нас чекає продовження аграрної реформи. Ринок в тій чи іншій формі все одно доведеться створювати. Питання тільки коли і як. Обговорюється альтернативна ідея: замість повноцінного ринку сільськогосподарських земель створити ринок орендних зобов'язань. На мій погляд, це паліатив – і складно сказати, наскільки успішний. Я веду до того, що варіанти можуть бути різними, але врешті-решт щось робити доведеться. На газовому ринку процес уже розпочато, йназад дороги немає.

Так чи інакше вирівнювання цін було неминучим – його відкладали практично два десятиліття, але воно все одно відбулося. Проблема в іншому: як зменшити навантаження на бюджет. Ситуація ненормальна в тому плані, що на підвищення ціни на газ доводиться реагувати збільшенням субсидій, і вони стають таким же навантаженням на бюджет, як і дефіцит пенсійного фонду.

На мій погляд, доведеться задуматися над системною реформою заробітної плати. Ціна на газ, комунальні тарифи, які останніми роками зростають, – це теж частина вартості робочої сили. Тому треба думати, рахувати й опрацьовувати нестандартну реформу, яка допомогла би зняти всі дисбаланси та диспропорції між ціною на газ, високими комунальними тарифами й низькими зарплатами, пенсіями.

Субсидії – це латання дірок. Проблему доведеться вирішувати системно. Гройсман не хотів підвищувати ціни на газ, але змушений був це зробити. Інші політики зіткнуться з тим же: тепер у них буде стимул думати, як вийти із цього зачарованого кола. Старий альтернативний варіант із дешевим, але внутрішнім газом – не вирішення проблеми, а радше заморожування, яке так чи інакше стане міною уповільненої дії. Що зараз і сталося.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram