Ідея про те, що Україна була колонією Росії як у її "класичній" іпостасі Російської імперії, так і у вигляді УРСР як складника радянської імперії поступово, але неухильно утверджується в сучасному соціогуманітарному українському дискурсі. Можна стверджувати, що на сьогодні дослідникам українського постколоніалізму вдалось довести (принаймні тим політикам й інтелектуалам, хто не безнадійно заражений москвофільством або не відпрацьовує гроші Кремля), що Україна таки мала статус колонії і в межах СРСР. Проте ще й сьогодні ряд представників української гуманітарної науки, визнавши факт значущості й актуальності постколоніальних студій для українського соціуму, продовжує стверджувати, що такі розвідки є важливими лише для "внутрішнього вжитку", не представляючи інтересу для загальносвітової гуманітаристики й іноземних політичних кіл.

Як на мене, це категорично помилкове твердження. Адже український постколоніалізм як історична реальність перехідного пострадянського періоду в долі України, так і його дослідження, як і свого часу дослідження так званих "класичних" колоніалізмів – британського, французького, іспанського тощо – репрезентують значний інтерес саме для світової, особливо європейської науки. Саме вивчення специфіки перехідного після розпаду СРСР періоду в існуванні пострадянських держав і країн колишнього "східного блоку" дозволить адекватно зрозуміти процеси та проблеми, з якими зіштовхнулися спільноти Східної Європи після розпаду СРСР. Зрештою розуміння специфіки українського постколоніального періоду існування дозволить дати відповідь на запитання: "Чому Україна й інші держави на теренах колишнього Союзу, крім держав Балтії, так і не змогли стати повноцінними розвиненими демократіями, попри декларації та ресурси, зрештою, попри положення власних конституцій, за весь час пострадянського існування?"

Читайте також: Як Захід Схід завойовував

Як відомо, постколоніальні студії почали активно розвиватись у добу розпаду світової системи колоніалізму, хоча їхні елементи простежуються в антиколоніалізмі з кінця ХІХ століття,зокрема й на українських теренах. Відома українська дослідниця Тамара Гундорова зазначає, що "постколоніальні студії, які здобули широку популярність на Заході, починаючи із шістдесятих років, пережили вже кілька етапів свого розвитку й нині постають не як замкнена система, а як плетиво різнорідних ідей, котрі можна розглядати як альтернативні шляхи осмислення та прочитання західної модерності. Основними напрямками постколоніальних студій, як вони визначилися на сьогодні, є дослідження антиімперських стратегій та ідеологій, питання глобалізації та аналіз різних форм підпорядкування (національного, расового, ґендерного, класового)".

Із розпадом соціалістичної системи розпочинається новий етап у сфері постколоніальних досліджень. Він стосується так званих країн "другого світу", до яких належить і Україна. У дев’яності роки ХХ століття вже можна говорити про постколоніальний напрям досліджень, предметом якого є постсоціалістичні країни Східної Європи, зокрема, пострадянські. "Підставами для цього стає розуміння того, що колишній радянський блок структурно був системою, де працювали механізми колонізації, поневолення та домінування. Отож після розпаду Радянської Союзу, який функціонував як імперська структура, модерні постколоніальні студії мігрують і на пострадянський простір. У цьому ряду досвід України, яка перебуває в ситуації напівколоніальної залежності, починаючи із сімнадцятого століття, і яка пережила важкий досвід тоталітарної колонізації у двадцятому столітті, особливо надається до застосування постколоніальної методології, яка демаскує відкриті та приховані механізми колоніального й неоколоніального поневолення. Саме тому постколоніальні студії й напрацьовані у рамках цієї методології підходи альтернативного мислення та читання різних форм і стратегій влади видаються особливо актуальними для аналізу посттоталітарної свідомості", – стверджує Т. Гундорова. Справді, Україна має такий досвід, тим паче, починаючи з кінця XVIII століття, коли з упровадженням кріпацтва та скасуванням Гетьманщини вона перетворилася з напівколонії на колонію у складі Російської імперії.

Читайте також: Україна як пустеля: звільнитися від орієнталістського міфу

Сьогодні в розвитку постколoніальних досліджень у незалежній Україні можна виділити два етапи: перший – 1980-1990 рр., тоді відбувається знайомство із західною постколоніальною критикою та засвоюються постколоніальні методології; други-й – на початку ХХІ ст., що, на думку Т. Гундорової, пов’язано насамперед із перекладом та виданням українською мовою праць Е. Саїда й інших авторів постколоніальних студій: "Прикметно, що одним із найпотужніших напрямків постколоніальної критики, яка починає активно розвиватися в дев’яностих роках в Україні, стає ґендерна критика (Соломія Павличко, Оксана Забужко, Ніла Зборовська, Віра Агєєва, Тамара Гундорова). Тоді також відбувається перше ознайомлення з основоположними текстами постколоніальної критики (із працями Едварда Саїда, Гаятрі Співак, Гомі Бгабги, Арун Мукгерджі), фрагменти яких публікують в антології світової літературно-критичної думки під редакцією Марії Зубрицької. Водночас у руслі американістики в Україні народжується зацікавлення проблемами мультикультуралізму (праці Наталії Висоцької, Тамари Денисової). Постколоніальна критика проникає в журналістику й есеїстику (Микола Рябчук)". Водночас тексти українських дослідників постколоніалізму, попри помітні труднощі й упередження, пов’язані з гіперболізацією в західних постколоніальних студіях расового чинника та неподоланими симпатіями частини західних авторів до СРСР, уже набули поширення у світі. Це сприяє істотно кращому розумінню західною інтелектуальною та політичною спільнотою українських проблем. Отже, постколоніальна реальність в Україні об’єктивно потребує подальшого розвитку та поглиблення постколоніальної критики.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram